Зламані янголи, стр. 128
З мене неначе злізав струп.
— І ще одне, — сказав я, коли ми дісталися звивистої вулиці, що вела до маленького занедбаного аеродрому Розкопки-27. Під нами клубочилося камуфляжне маскувальне поле кольору пилу, що належало лінкору Клину. Ми зупинилися ще раз, аби на нього поглянути.
— Що таке?
— Що мені, на твою думку, зробити з твоєю часткою грошей?
Вона пирхнула, засміявшись — цього разу щиро.
— Перекажи їх мені голкокидком. Одинадцять років, так? Дай мені якийсь привід для очікування.
— Гаразд.
Внизу, на аеродромі, з маскувального поля раптом вийшла Амелі Вонґсават, зупинилася й подивилася вгору, на нас, прикривши однією рукою очі. Я підняв руку й помахав їй, а тоді почав спускатися до лінкора та тривалої поїздки.
Епілог
«Доблесть Енджин Чандри» виривається з площини екліптики у глибокий космос. Вона вже рухається
так швидко, що цього годі уявити, але навіть це доволі повільно за міжзоряними мірками. За повного прискорення її швидкість усе одно залишиться в багато разів меншою за навколосвітлові швидкості, які розвивали баржі-колонії, коли летіли у протилежний бік століття тому. Вона не пристосована до глибокого космосу, не розрахована на нього. Але на ній встановлено навігаційні системи Нухановича, і вона долетить туди, куди прямує, у свій час.
Тут, у віртуальності, зовнішній контекст часто-густо забувається. Найняті Роспіноеджі майстри попрацювали для нас на славу. Тут є берегова лінія з посіченого вітром і хвилями вапняку, який спускається до води ступінчасто, нагадуючи розтоплений віск біля основи свічки. Вицвілі на сонці тераси такі білі, що на них боляче дивитися без лінз, а строкате море аж блищить. Із цього вапняку можна вийти просто у кришталево чисту воду завглибшки п’ять метрів і прохолоду, що знімає зі шкіри піт, наче старий одяг. Там, серед коралових формацій, які зростають із блідого піщаного дна, подібні до вигадливих укріплень, снують барвисті риби.
Будинок просторий і дуже старий, захований серед пагорбів і збудований, як замок зі зрізаною верхівкою. На його пласкому даху, з трьох боків оточеному перилами, облаштовано кілька мозаїчних патіо. Ззаду з нього можна вийти просто у пагорби. Всередині досить місця, щоб усі ми за бажання могли побути на самоті, й інтер’єр, який спонукає збиратися на кухні та в обідній зоні. Системи будинку дуже часто грають музику, ненав’язливі звуки іспанської гітари з Адорасьйон і попсу з Латімер-Сіті. На більшості стін є полиці з книжками.
Удень температура піднімається так, що після сніданку хочеться на пару годин залізти в воду. Вечорами стає досить прохолодно, щоб сидіти на даху та дивитися на зорі (а цим займаємося ми всі) доводилось у тоненькому светрі чи куртці. Нічне небо, що його зараз видно з пілотської палуби «Доблесті Енджин Чандри», непросте: один з технарів казав мені, що його формат списано з якогось заархівованого оригіналу з Землі. Насправді ж це нікого не обходить.
Це непоганий варіант посмертя. Може, він би й не виправдав очікувань такої людини, як Генд (наприклад, доступ до нього аж надто вільний), але ж його було створено простими смертними. І він крутіший за той, в якому застрягла мертва команда «Тані Вардані». Якщо через безлюдні палуби та коридори «Чандра» скидається на корабель-привид (а Амелі Вонґсават каже, що так воно і є), то це набагато приємніший варіант надприродної присутності, ніж та, що лишилася від марсіян по інший бік брами. Якщо я — привид, який зберігається та швидко, як електрон, повзе крихітними схемами у стінах лінкора, то мені нема на що нарікати.
Проте досі бувають моменти, коли я вечорами оглядаю великий дерев’яний стіл, минаючи поглядом спорожнілі пляшки та люльки, і шкодую, що інші не вижили. Особливо я сумую за Крукшенк. Депре, Сунь і Вонґсават — добре товариство, але ніхто з них не відзначається тією різкою бадьорістю, якою уродженка Лаймонського нагір’я розмахувала в розмовах, наче кийком. І звісно, нікому з них не хочеться займатися сексом зі мною так, як хотілося б їй.
Суджіяді теж не вцілів. Його пам’ять була єдиною, яку я не розтопив на шлак на пляжі в Данґреку. Ми спробували завантажити її перед відльотом з Розкопки-27, і виявилося, що він став буйним божевільним. Ми стояли довкола нього у форматі прохолодного вимощеного мармуром подвір’я, а він нас не впізнавав. Він кричав, бурчав, пускав слину та сахався від усякого, хто намагався до нього дотягнутися. Врешті-решт ми його вимкнули, а тоді стерли й сам формат, бо для нас усіх це подвір’я осквернилося навіки.
Сунь пробурмотіла щось про психохірургію. Я згадую сержанта-підривника з Клину, якого зайвий раз перечохлили, і сумніваюся. Та Суджіяді отримає будь-які психохірургічні послуги, доступні на Латімері. Моїм коштом.
Суджіяді.
Крукшенк.
Гансен.
Цзян.
Дехто сказав би, що ми дешево відбулися.
Часом, сидячи під нічним небом з Люком Депре та однією пляшкою віскі на двох, я майже з цим погоджуюся.
Вонґсават періодично зникає. По неї прилітає на старовинному повітряному джипі з м’яким верхом строго вдягнений конструкт, створений за зразком чиновника часів Заселення Дому Хунь. Він метушиться з її паском аварійної безпеки, що веселить усіх, хто це бачить, а тоді вони описують повне коло і з дзижчанням вилітають на пагорби за будинком. Вона рідко зникає більш ніж на півгодини.
Звісно, в реальному часі тоді минає пара днів. Найняті Роспіноеджі майстри максимально сповільнили для нас бортову віртуальність. Таке їм, напевно, довелося робити вперше: більшість клієнтів хочуть, щоб віртуальний час минав у десятки чи сотні разів швидше за стандартний час у реальності. Втім, більшості людей не доводиться сидіти без діла понад десятиліття. Для нас одинадцятирічний переліт тут минає разів у сто швидше, ніж насправді.
Тижні на містку «Чандри», де з екіпажу — самі тіні, для нас перетворюються на години. В системі Латімер ми опинимося до кінця місяця.
Насправді це було б легше просто проспати, але Каррера розумівся на людській природі не згірше за інших стерв’ятників, що зібралися довкола паралізованого тіла Санкції-IV. Як і в усіх суднах, що можуть урятуватися від війни, в лінкорі знехотя встановили одну-єдину аварійну кріокапсулу для пілота. Вона, власне, не дуже добра: більшу частину часу в реальності у Вонґсават через надміру складні кріосистеми забирає розмороження та замороження. Той чиновник із Дому Хунь — витончений жарт Сунь Ліпін, запропонований, а потім і вписаний у формат після того, як Вонґсават якось увечері повернулася, енергійно лаючи неефективність процесора кріокапсули.
Вонґсават, звісно, перебільшує,