Її величність кішка, стр. 82
Та чи здатен її куций розум осягнути цю очевидну істину?
— Не переймайтеся, покладіться на мене. Все буде добре. Я про все подбаю, — додаю наостанок.
А про себе думаю:
Я осягнула Гумор, Мистецтво і Любов. Тепер дорогою Блаженства поведу вас я.
76. Ієрархія вовчої зграї
Першими у вовчій зграї йдуть старі та хворі — саме вони визначають швидкість руху групи.
Одразу за ними — декілька сильних вовків: вони захищають зграю від ворогів та полюють на здобич.
Їм допомагають п’ятеро слабших, що рухаються по центру. Останній у колоні — ватажок. Йдучи позаду, він пильнує порядку. Отже, слабкі — попереду, сильні — позаду, ватажок — як наглядач — замикає ходу.
Енциклопедія Відносного та Абсолютного Знання.
Том XII
77. Земля обітована
Моя матуся завжди казала: «Якщо довго і пильно дивитися, то навіть найнудніша вистава виявиться цікавою».
Я дивлюсь на море і думаю, що завдяки цій пригоді краще пізнала себе, відкрила в собі приховані таланти. Від роздумів я поринаю в такий стан, що, певно, всі на кораблі помітили мою дивакувату поведінку.
Після єднання з Піфагором усі здаються мені милими, навіть до Анджело (цього бешкетника, що не проґавить нагоди мені допекти) я відчуваю ніжність.
А згодом магія кудись щезає. Щораз більше я стаю схожа на «себе колишню». Мені всі осоружні, на душі мулько через пацючу навалу, а Анджело дратує самим лише своїм виглядом.
Одначе повне єднання з Піфагором не повторилось. Надто вже було добре. Часто таке виробляти не можна: гадаю, досить одного разу на рік.
Я це зробила: знайшла ще одну стежку на шляху до самопізнання; тепер я розумію — це можливо, але втрачати голову не варто — і без того забагато клопоту.
Така вже халепа: довго шукаємо щастя, а як знаходимо — не знаємо, як втримати.
І навіть пристрасне кохання Наталі й Романа перейшло в рутину. Я більше не відчуваю між ними тієї електричної напруги, яка була, коли вони жили мріями про єднання. Мабуть, тому люди так розтягують прелюдії: знають, що стосунки охолонуть.
Подумки вертаюся до Піфагора. Тепер я розумію, звідки моя стриманість.
Коли по-справжньому кохаєш — повсякчас боїшся втратити.
Та втрачати голову не можна. І прихилятися до цього кота я не мушу. Піфагор — лише самець, нічим не кращий за інших.
Кохання треба остерігатися.
Я стріпуюся, вилизуюся, тюпаю на корму до моєї служниці, позіхаю, потягуюся й нарешті запитую:
— Скільки ми вже пливемо?
— Тридцять п’ять днів.
— І коли прибудемо?
— Не знаю.
— Я не хочу, щоб моя історія розвіялась за вітром, — нявчу я. — Тож розповім її котам на кораблі. Хай запишуть, коли зможуть.
Здається, Наталі не надто зацікавили мої слова, та я не відступаю:
— А як ні — я хотіла б диктувати мемуари вам. Я буду говорити з вами так, як із молодими котами; ви це запишете на диктофон, розшифруєте запис і зробите книжку. Я вже маю ідею для назви: «Завтра будуть коти».
Наталі супить брови.
— Я хочу, щоб ви були моєю офіційною редакторкою.
Вона запалює цигарку та спокійно курить. Здається, вона й досі не сприймає мене серйозно. Здуріти можна — яке упереджене ставлення! Попри все разом пережите, ми для людей і досі домашні тваринки.
— Ця книга стане Біблією для котячої цивілізації, — наполягаю я.
Глузливо стенувши плечима, вона ласкаво мене гладить. Ніби нічогісінько не втямила. Та справа не в перекладі — просто вона мислить інакше.
Вона досі має себе за головну.
Аж тут мою увагу привертає дещо дивне: високо в небі з хриплим криком ширяє мартин. Наталі також зауважує птаха.
Б’є на сполох корабельний дзвін. Ми кидаємося вузькими коридорами до носа вітрильника. Усі насторожі: Анджело посіпує хвостом, Есмеральда недовірливо похитує головою, Піфагор нервово чухає за правим вухом, Шампольйон високо здіймає білого чубчика, Наталі пильно вивчає горизонт у бінокль. Раптом люди починають верещати.
— Це Нью-Йорк? — запитую я.
— Так. Я бачу перші хмарочоси. Ми на місці, — з полегкістю відповідає Наталі.
— Будь ласка, дайте мені бінокль, служнице.
Я припадаю до окулярів. Переді мною сірим лісом прямокутників вигулькують гостроверхі будівлі. Наш вітрильник повним ходом мчить до берега, що набуває дедалі чіткіших обрисів. Не відриваючи від бінокля очей, я поволі кручу головою, щоб добряче усе роздивитися.
— Там — статуя Свободи, — скеровує Наталі мій бінокль.
Я впізнаю статую жінки — у тозі, з факелом у піднятій руці — таку саму, як на Лебединому острові. Єдина відмінність — ця десь удесятеро більша.
Аж тут мою увагу привертають брунатні плями на простягнутій в небо руці. Мене пересмикує. Придивляюся.
На іржу це не схоже.
— Збільшіть зображення, служнице.
Наталі налаштовує зум. Побачене змушує мене здригнутися від огиди.
— Ще трошки, будь ласка.
Картинка наближується, стає виразнішою. Я ковтаю слину.
Ні, будь ласка.
Я «їх» бачу. Тепер я розрізняю постамент і острівець, який прихистив статую цієї схожої на богиню жінки — дарма що голова у неї не котяча.
Це вже не сотні й не тисячі, ні навіть десятки чи сотні тисяч — перед нами мільйони брунатних щурів.
О ні, тільки не вони. Тільки не тут, тільки не зараз.
Їх так багато — аж землі не видно. Такий собі брунатний килим серед океанських хвиль.
І тут, за крок до нашої мети, я усвідомлюю, що помилилася. Мій відчай поділяють усі пасажири «Останньої надії».
Я дивлюсь на всіх тих пацюків — а ми ж були певні, що тут нема жодного, — і проймаюся дивним, незнайомим відчуттям.
Сльози мені затуманюють погляд, у горлі дере.
Яке незвичне поєднання сильних і таких різних — емоцій!
Щоб не плакать — я сміялась.
(Далі буде…)
Подяки
Амелі Андр’є, Вів’ян Перре, Жан-Жакові Гоше, Жонатану Верберу, Сільвену, Тімсіту, Жеремі Геріно, Себастьяну Теске, Зое Андр’є, Еріку Вітцелю, Конні Бедросян, Стефанові Пуйо, Шарлот Гануна-Коен, Мелані Лажуні, Т’єрі Біллар, Емілю Серван-Шрайберу, професору Дідьє Дезору.
Моїй видавчині Каролін Ріпол та всій команді видавництва «Albin Michel» — моїм незмінним друзям і порадникам.
І, звісно, моїм першим видавцям — Рішару Дюкуссе та Франсісові Есменару.
Музика, яку я слухав, пишучи роман:
«Токката», «Арія», «Гольдберг-варіації», «Двоголосні інвенції», «Адажіо ре мінор» Йоганна Себастьяна Баха.
«Каста Діва», знаменита арія з опери Вінченцо Белліні «Норма» у