На каравелі "Улюбленець Нептуна", стр. 1

ФАНТАСТИЧНО-ПРИГОДНИЦЬКА
ПОВІСТЬ

Оформлення Г. Малакова

Розділ перший

Похід на шлюпках відкладають

Було ще рано, коли Федя Кудряш розплющив очі. Знадвору крізь вузьку щілину в брезентових полах намета пробивалось голубувато-рожеве світанкове сяйво. Табір “Променистий” ще спав.

Федя солодко позіхнув, потягся на ліжку. Радісно-збуджене почуття за мить охопило його, коли згадав, де він і як потрапив сюди. “Все-таки чудово, що я в Криму, — подумав Кудряш, перебираючи в пам’яті події останніх днів. — Скільки читав про сонячне кримське узбережжя, про море… Та що книги! Хіба з них уявиш усе, як є насправді? Навіть у панорамному кіно море не таке, як тут, за брезентовою стіною намету… Он воно хлюпає неподалік…”

Кудряш прислухався. Морський прибій глухо бив у кам’янистий берег, шарудів галькою. Верескливо кричали чайки.

Спати більше не хотілось. Федя тихенько встав, відхилив полу намету і мимохіть замилувався величною панорамою безмежної морської далечині, що відкрилася перед ним. Хлопчик одразу помітив зміну, яка сталася з морем. Воно було далебі не таке спокійне і лагідне, як звечора. Важкі свинцеві вали накочувались на берег; по них витанцьовувало сіре шмаття піни.

Несподівано вітер стих, і тільки дрібні бризки нагадували про те, що зовсім недавно тут розгулював нічний бриз.

— Ану лишень, вставайте! — гукнув Федя, стягуючи ковдри з товаришів. — Годі вилежуватись! Гляньте, море яке. Сьогодні, напевно, підемо на шлюпках.

— Облиш, — невдоволено пробурмотів червонощокий товстун Коля Дубчак. — Чого розкричався? Море, море… — Він натягнув ковдру на голову.

— Авжеж, так тебе й пустять у море, — баском обізвався білявий Альоша Шестаков. — Нас досі за маленьких вважають, хоч ми вже у восьмий перейшли. Бояться, щоб не простудились. Воно, звичайно, без походів вожатим спокійніше… Знову вигадають що-небудь, тільки б відкласти похід…

— Та замовкніть ви, — плаксиво обізвався Коля, — і поспати не дадуть…

Однак хлопцям було вже не до сну. Весело сміючись, вони стягли Дубчака з ліжка і подалися геть із намету. Услід за ними вибіг і Коля.

Через хвилину, захекавшись, друзі повернулися. Ранкова прохолода освіжила їх і остаточно відігнала сон.

Знову завели мову про морський похід, що так і не відбувся минулого разу.

— Правду каже Альошка, — мовив довготелесий русявий Володя Рижков, — скрізь порядки одні й ті ж. Був я торік в таборі в Бердянську, на березі Азовського. Й нам обіцяли; підете в море. Все на завтра відкладали. Так і поїхали з табору, а море тільки з берега бачили.

— Хм, теж мені море, — глузливо чмихнув Федя. — Велика калюжа, не більше. Там і глибини справжньої нема. На плоскодонках плавають, а про шлюпки, певно, ніхто й не чув.

— Чому ж не чув? — образився Володя. — У нас у таборі аж три морських шлюпки було. Тільки вожаті нам забороняли на них кататись…

— Ех ти, черевик сухопутний! — докірливо сказав Федя. — Хто ж на шлюпках катається? На шлюпках ходять!

— А ти не вчи мене, — почервонів Рижков. — Ти, либонь, на справжньому морському пароплаві ні разу не був, а я з татом приплив сюди з Одеси на “Росії”…

— Та я й плавати на такому судні не хочу, — сердито обірвав його Федя. — Хіба це справжній корабель? Понабудували залізних посудин, машин наставили! Що ж зосталося морякові? Стій собі та на всякі кнопки натискай!.. На кораблях різні радіопеленги, прожектори, ехолоти. Радіолакацію винайшли… Сидять морячки в теплій рубці, молочко з крендельками попивають, а на екрані всі мілини і підводні рифи видно, як у телевізорі… Теж мені мореплавці! Простої качки не переносять… Нещодавно я сам по радіо чув, автоштурмана сконструювали.

— Що це таке? — запитав Коля.

— Автомат, який сам прокладає курс, без людей. Усе за них кібернетика та телемеханіка роблять.

— От здорово придумали! — захоплено вигукнув Коля.

— Я на “Росії” теж бачив… — почав було Володя Рижков, та Федя знову перебив його:

— Так ось я й кажу: немає тепер справжніх моряків. Сміх один, а не плавання! Кругом маяків понабудували, кожен квадратний кілометр морів і океанів виміряли. Синоптики щодня зведення погоди дають — будь ласка, читайте. На кораблях солярії, плавальні басейни, музичні салони, кінотеатри. І жодного вітрила… — Федя важко зітхнув.

— А хіба це погано? — здивувався Альоша.

— Звичайно, для таких маминих синків, як ти, воно добре, а тільки я вам, хлопці, одне скажу: справжньому морякові тепер життя нема… — Федя безнадійно махнув рукою. — Ось мене візьміть. Скільки я книг прочитав про великих мореплавців, як готувався до далеких мандрівок! Та я, щоб ви знали, який хочете морський вузол зав’яжу. Сам, чуєте, сам, — він гордовито випнув груди, — без будь-чиєї допомоги навігаційну справу опанував… А на щоглу вилізу яку завгодно — голова не запаморочиться.

— Хе, хе, це де ж ти так на щогли лазив? — посміхнувся Володя. — Сам казав, що на морі вперше.

— Я стрибав із парашутної вишки, — гнівно зиркнувши на Рижкова, пояснив Федя, — привчив себе до висоти. А ще поруч з нами будують семиповерховий дім. Кран височенний стоїть. Я на нього аж до самої стріли забирався… Що хочете кажіть, а справу морську я знаю добре. От тільки, — Федя знову зітхнув, — коли забажаю стати матросом, не візьмуть. Скажуть, малий іще, підрости…

— Авжеж, скажуть, — погодились хлопці.

— А колись, — вів своє Кудряш, — ніхто й не спитав би, скільки тобі років, чи згодні батьки. Тільки б діло морське знав добре. Показав себе, і, дивись, ти вже капітан.

— Ти й тепер можеш стати капітаном, — зауважив Коля. — Було б бажання.

— Це я знаю, — кивнув головою Федя. — тільки не про те мова. Тепер ти хоч сто літ плавай по морю, але жодного, хай навіть маленького, острівця чи рифа не відкриєш. Усе вже здавна відкрито й досліджено. Де ти проявиш себе, скажи, де?

— Ну, це ти занадто! — обурився Альоша. — Взяти хоча б атомохід “Ленин”. Та він у такі широти запливав, куди жоден корабель ніколи не заходив! Біля самого полюса висадив на кригу групу радянських зимівників. Хіба не героїчне плавання?

— Що ж тут героїчного? — знизав плечима Федя. — Щодня із своїми рідними по радіо розмовляють, в кают-компанії кіно дивляться. Хіба там хтось може проявити героїзм? Коли й станеться що-небудь, так їм на допомогу сотню літаків надішлють… А от Магеллан із матросами три роки плавав по морях-океанах… Яких труднощів зазнав! Шкіру із снастей їли… В Іспанії ніхто й гадки не мав, де вони, що з ними… Тільки на самих себе могли покластися моряки, вирушаючи в далеку путь… Та що там Магеллан! То коли було. Сєдов Георгій Якович у серпні 1912 року із жменькою сміливців вирушив на кораблі “Святий Фока” в Льодовитий океан. Оце герої!

— Не розумію, — обірвав Кудряша Коля, — кому потрібна ця лекція? По-твоєму виходить, що сучасна наука і техніка стоять на перешкоді людству?

— Облиш його, — втрутився Володя, — він сам не знає, чого хоче. Корчить із себе…

— Нічого я не корчу і сперечатися з вами не збираюсь. Думайте собі, як завгодно, а я своє скажу: раніше в морське плавання вирушали справжні сміливці, а тепер підійдеш до каси — купуй квитка — і пливи куди хочеш… Плакатів кругом понавішували: “Морська мандрівка — найкращий відпочинок”.

— Ти, може, й проти авіації виступаєш? — спитав Коля.

— З авіацією не краще…

— Та що ви, хлопці, сперечаєтесь із ним? — сміючись, крикнув Рижков. — Йому, бачите, хочеться в кам’яну добу перебратись!.. Там би він із палицею сам один на мамонта ходив. Себе показав… Не те, що нині…

Тим часом Коля Дубчак виліз на ліжко й, вимахуючи руками, урочисто проголосив:

— Від сьогодні Федір Васильович Кудряш оголошує себе героєм і відмовляється від усіх досягнень науки й техніки. Геть водогін! К бісу електрику! Великий мореплавець повернеться з табору до Києва лише на вітрильному судні або пішки. Літаків, поїздів і пароплавів він, як відомо, не визнає.