На полицю
0
0
0

🎧 Вікентій Прерозумний

Казка
2387
Додано 2022-06-06 08:10:14

РОЗДІЛ II

Віка спробував приязно всміхнутися, скласти докупи якісь доречні слова, аби справити найліпше враження, але:

— Е-е-е... Мне-е-е... — скоріш за все відповідь його прозвучала саме так.

— Що-що? — перепитав вартовий і багатозначно, здалося хлопчині, глипнув на товариша.

Той дивився на Віку з прихованою недовірою.

— То хто ж ти такий? — вже трохи інакше повторив чоловік і підійшов упритул.

   — Я... Віка. Учуся в школі... — зацьковано почав пояснювати бідолаха. — Іду додому.

— Додому? — встряв у розмову другий охоронець, — То ти тут живеш? У нашому місті?

— Тут, тут, — закивав енергійно хлоп’як. — На Бочарній, поруч із молочним магазином. Знаєте — отако від скверика праворуч?

— Із школи я. Побачив об’яву — спустився до будки, у яму впав, побіг сюди... А тут ви, — пояснював Віка і розумів: говорить він досить плутано. Принаймні для цих двох.

—  Ми, голубчику, ми. А ти ж думав — ворота навстіж, а варта спить, га? — охоронець несподівано боляче вхопив Віку за руку. — То ти, мабуть, вивідувач? — закричав страшно. — Тебе хто послав? Юхимко Лихий? Ти що хотів вивідати?

— Та нічого. Пустіть, дядю! — заскиглив той. — Який я виві... шпигун? Я Віка...

— Знаємо, голубчику, знаємо, — примовляв між тим вартовий, вправно зв’язуючи Вічині руки невідь звідки взятим мотузом. — Ще й ім’я якесь поганське взяв собі. Не міг нічого кращого вибрати.

Віка намірився слушно зауважити, що імені собі не вибирають і тут він ні при чому, але його вже було зв’язано, і другий вартовий гукнув комусь через плече:

Мов з-під землі вродився перед їхньою трійцею верхівець — теж у бойовому спорядженні, на баскому коні; той, хто зв’язував Віку, вхопив хлопчину однією рукою за комір, а другою за штани ззаду і просто закинув на румака животом донизу. Тоді одступив на крок, мовби милуючись своєю роботою, і наказав голосно:

— До князя його прямісінько! Мовляв, вивідувач, прикидався тутешнім, а де живе — й сам до пуття не знає, плутається. Якби гість, то так і сказав би, що ж тут приховувати? Та й вдягнений якось...

— Но! — Верхівець зірвав коня в галоп, і все замерехтіло перед Вікою — дорога, земляний вал, тини, халупи, якісь люди у дивному вбранні. Мовби опинився він у поганенькому кінотеатрі, де показують давній німий фільм на історичну тему. Та ще й плівка стара, і апарат завалящий, і все скаче, миготить у очах, і незрозуміло — який фільм, про що в ньому йдеться, а лише неясні й змазані окремі кадри вихоплюєш із тієї круго­верті.

Та мало-помалу картина вияснилась.

Хлоп’як приноровився не тюкатися носом у бік рисакові, з цікавістю задирав голову і вбирав те нове, що відкривалося йому. Віка ще подумав: тож він їде рідним своїм містечком, з його п’ятьма кінотеатрами, гастрономами, промтоварами, автоматами з газованою водою, перукарнями, аптеками... Проте всього цього не було й сліду. Куди там!

Кінь поминув землянки з двосхилими дахами на заледве огороджених дворищах, далі потяглися зруби показніші й просторіші. Коли ж під котипами застукотіла дерев’яна мостова, трапив на очі хлопцеві міцний частокіл — піднімався високо над землею, й не видко було, що ховається за ним. Цей частокіл змінив другий, третій, і Віка збагнув: тут, ближче до центру, живе вже не той народ — багатший, вельможніший.

Та от вони виїхали на просторий майдан, взяли праворуч і спинилися коло воріт, прикрашених не багатою, але вмілою різьбою.

— Відчиніть! — гукнув верхівець і стукнув кілька разів у ворота держаком нагайки. — Гінець од прибрамної варти.

Негайно ліва половина воріт прочинилася, кінь вбіг у широкий двір і завмер коло ганку, кладеного з колод, просторого, гарного — з галереями, різними колонами й вікнами, — терема. Широкі сходи вели до розписних дверей. Далі, за теремом, розкинулися теж дерев’яні прибудови, комори, стайні. Сокотіли, блукаючи по двору, кури, туркотіли голуби — ото й усі звуки.

Прискочив звідкись хлопчина років десяти-одинадцяти у полотняній сірій сорочці, зиркнув з цікавістю на Віку й ухопив коня за вуздечку.

— Ходімо! — гінець поклав важку руку бранцеві на плече й злегка підштовхнув.

Піднялися східцями, поминули передпокої і зайшли до зали. Трійко чоловіків дивилися очікувально на прибульців.

Перший — худорлявий і сивуватий, невисокий на зріст, у багато розшитій одежі, сидів у кріслі. Другий — червонолиций череватий здоровань — стояв поруч. Чимось він нагадав Віці прийомщика посуду. Третій же, у якомусь непримітному довгому аж до п’ят балахоні, сидів оддалік за невеличким столиком. Рудувата довга й рідка борода його (Віка помітив, що всі чоловіки тут носили бороди) спочивала на розкритій книзі. Поруч, на столику, стояла чорнильниця.

— Чолом тобі, княже, — поштиво проказав Вічин провожатий. — Ось затримали. Хотів проскочити до міста. Гадаємо, що шпигун.

Шпигун? — чогось радісно перепитав худорлявий і підхопився з крісла. — Шпигунчик! І в кого ж ти на службі?

    Елементи 1—5 із 5.
    Іван November 30, 2023
    Ну я не розумію це повна чи ні але аудіо дуже класне??
    Таня November 29, 2023
    Аудіо книга вау на уроці включили
    Наполеон November 29, 2023
    Гімно повне вопше ми могли віддихати
    Кіра November 26, 2023
    Супер!
    Марія November 26, 2023
    Казка супер
×