Врятований, стр. 3

На допомогу вже прилетіли декілька місій з найближчих домініонів, а також місії від Соланів та Яґдберґів, бо як же ж без Соланів та Яґдберґів, без них і кава не завариться. І всі чомусь одразу прийняли Саґару за найбільше цабе на цьому згарищі — може, через те, що він був тут раніше за всіх. Хоча насправді найбільш законною владою був представник домініону Шезаар радник Сімон Пеґю. Але радник більшу долю часу проводив на станції Ходері, на тутешнім місяці. Саґара охоче помінявся б з ним місцями, а ще охочіше зібрав би центурію, підняв «Лева» та рвонув би на фронт.

Але він дав обітницю послуху, і командорія його не відкликала. Отже він мав знаходитися тут, керувати розбиранням завалів, похованням трупів та розподілом гуманітарної допомоги серед тих, хто вижив.

Саґара скинув кідо, передав його братові Томіґану та вийшов був пірнути в океан, коли його хтось гукнув. Власне, чому «хтось»? Голос сестри Гелени не можна було переплутати ні з чиїм більше.

У давніх поезіях голоси жінок порівнюють з пташиним співом. Якщо обирати серед пташиних голосів, сестру Гелену можна було б порівняти з павичем. Різкий, повний якихось сторонніх шумів, її голос проникав не те що в серце — а й в спинний мозок.

— Командере! — простуючи піщаним схилом, сестра Гелена підсмикнула спідницю мало не до колін, а сандалії несла в руках. — В мене добрі новини: ми пробилися до міського архіву.

— З вашої інтонації я розумію, що є й погані?

— Авжеж. Приблизно половину архіву знищено. Оскільки люди од віку скидають до підвалів у першу чергу всякий непотріб — я гадаю, що знищено ту половину, яка могла бути найкориснішою.

— Завтрашній день покаже.

— Так. Але дані на місця мешкання громадян, хоча й трохи застарілі, ми знайшли. Тепер можна буде писати на могилах прізвища, а не просто «люди з кварталу такого-то».

— Велике полегшення, — не втримав сарказму Саґара.

— Сьогодні ваші люди когось вбили? — сестра Гелена насупила кошлаті брова. — Людожера, як мені сказали?

— Так. Це сталося випадково — новіцій Кінсбі незграбно шарпонув його за комір та зламав шию. Якщо хочете, зробіть розтин.

— Ви певні, що випадково?

— Так.

— Кінсбі сказав це на сповіді?

— Сестро, ви не гірше за мене знаєте, що я не маю права відповісти на це питання.

— Я ж не питаю вас, що саме він сказав.

Саґара відповів їй лише поглядом.

— Я охоче покинула б ці старі суддівські замашки, — посміхнулася сестра. — Але наш імператор Брендан не дає бабці спокою.

Вони почвалали дюною далі.

— Я мушу включити це в звіт, — сказала сестра Гелена.

— Це ваш обов’язок, — незворушно відповів Саґара.

Під ногами пісок зарипів глухо — змочений прибоєм, темно-брунатний, він світлішав, коли на нього ступали, наче хтось під землею вмикав ліхтарика — а потім знову темнів, і відбитки босих ніг черниці й сохея [3] наповнювалися водою.

— Мені не дає спокою думка — навіщо вони це зробили, — сестра Гелена примружилася на тьмяне небо.

— Зробили, бо не мали транспортів вивезти всіх цих бідолах.

— Ні, я розумію, чому. Але не розумію — навіщо?

— По-перше, якби вони полишили тут все населення та інфраструктуру, ми могли б так само легко перекидати через станцію Ходері війська, як оце робили вони, — знизав плечима Саґара. — По-друге, місто Мінато було об’явлене заручником Якщо вони пішли б отак просто, втратили б лице.

— А хіба вони його не втратили зараз?

— Ріва — пірати. Вони мислять іншими категоріями. Для них втратити лице — означає погрожувати комусь і не здійснити погрози. А може, Шнайдер волів, аби з ним на одній шибениці у крайньому випадку можна було повісити всю Директорію…

— А може, Директорія б воліла, аби разом з нею можна було повісити Шнайдера?

Саґара здивовано подивився на літню некрасиву жінку, що стояла по щиколотки у океані й каламутила воду пальцями ніг.

— Даруйте?

— Скажіть, два місяці тому в нас було за що вішати Шнайдера?

— З його наказу людей Сунаґіші мордували голодом, а перед тим — так безсердечно грабували, що вони мусили повстати.

— Як ні шкода, але на той момент Сунаґіші ще не була визнана Імперією як незалежна планета. Сенат прийняв рішення тільки після того, як Ріва об’явили повстання придушеним. Отже, нам нема чого було інкримінувати Шнайдерові. Власне кажучи, він пропонував Директорії віддати Сунаґіші нам.

— Що? — Саґара сласним вухам не вірив.

Сестра зітхнула та закотила очі.

— Всі так реагують, а поміж тим це — секрет Полішинеля. Інформація пройшла скрізь інфосферу — і хоч би кого зацікавила. Шнайдер пропонував після закінчення кенанської кампанії покинути Сунаґіші. Але Директорія буда проти: такий зручний транспортний коридор — і полишати нам? До того ж, Шнайдера вони ненавидять. Отже, Директорія сказала йому: ми тебе призначили тайсьоґуном — тож іди та замирюй цей заколот. І він мусив іти.

— Але ж не мусив спалювати людей.

— Якби він не виконав рішення Директорії, його могли б відставити від посту тайсьогуна. А він воював з домом Кенан не заради того, щоб отак водночас все втратити.

— Тому краще було розплатитися за свою владу чотирма манами [4] життів.

— П’ятьма, якщо мої попередні оцінки вірні. Ви забуваєте про тих, хто загинув у ході повстання. Шнайдер зайшов у своїй боротьбі занадто далеко, щоб відступати. Ріва могли існувати без Директорії. Тож Директорія зробила так, щоб в Ріва не залишилося жодного шансу на встановлення миру з Імперією.

— Вони що, такі йолопи? Я не вірю. Політик може бути мерзотником — але не йолопом.

— Політик може прекрасно бути обома у одному обличчі. Повірте людині, яка спостерігала цю породу в її природному середовищі. Наприклад, середньостатистичний сенатор думає на п’ять років вперед — не більше. Йому звітувати перед своїми виборцями. Середньостатистичній домінатор звітує імператорові — тому мислить уперед на трохи довший строк. Член Директорії — трохи інша справа: йому звітувати перед своїми спонсорами. Він думає вперед на значно менший термін. Ось подивіться хоча б на Пеґю. Це людина, яка буде звітувати своєму домінаторові — можете роздивлятися її як діючу модель вавилонського політика.

3

Сохей — чернець-воїн.


4

Ман — десять тисяч


×