Врятований, стр. 2

— Тож кажи мені.

— Цей хлопчик… Він дуже прудко біг. Люди, що вижили тут — вони геть охляли, бо харчувалися самою водорістю, та ще якоюсь рибною малечею… Людожер був дужий, бо жер людей. А хлопчик…

— А хлопчика він підгодовував, — спокійно договорив Саґара. — Може, це був його син. Не знаю.

Кінсбі здригнувся. Це було б непомітно в кідо, якби не легеньке дзижчання сервомотору.

— В тебе дуже чутливо налаштований обладунок, синку, — сказав Саґара. — Він реагує на найменші імпульси. Це добре для бою, але сьогодні це не привело до добра.

— Я перелаштую, — погодився юнак. — Знаєте, я й досі переживаю через те, що міг би вбити хлопчика. Людожер… Я спершу злякався, бо ще ніколи нікого не вбивав, а це взагалі вийшло випадково… Але тепер… Знаєте, мені його зовсім не шкода. І коли ми вийшли його шукати… Один з нас сказав: чому б його просто не застрелити.

Саґара не став питати, хто. Він знав.

— Як це взагалі можливо, — Кінсбі поморщився. — Забути, що ти є людиною… жерти людську плоть…

— Ви самі чули тих, хто вижив, — знизав плечима Саґара. — Вони голодували ще до того, як повстали. Коли місто перетворили на концтабір — вони ледь не повмирали з голоду. А потім сталося… оце, — Саґара нікуди конкретно не показав, бо «оце» було скрізь. Місто, почорніле до кісток, здіймалося з усіх чотирьох боків, і навіть якщо заплющити очі — смертний сморід не давав забути, де ти є.

— Це не «сталося», — з раптовим запалом сказав Кінсбі. — Це вчинили.

— Так, потім вчинили оце. Коли ти живеш як людина серед людей — навіть у найскрутніших обставинах намагаєшся поводитися як людина. А коли він прийшов до тями — був один в темряві. Змучений, голодний… Мусив ховатися від патрулів Ріва, які дострілювали живих… і відчував запах смаженого м’яса…

Кінсбі вирячив очі, потім шумно ковтнув — і зігнувся у приступі блювоти. Приступ був трохи довший за сповідь. Потім з фляги, вмонтованої до кідо, Кінсбі прополоскав рота й сплюнув.

— Після того, що зробили з ним та його ближніми, — незворушно продовжив Саґара, — хіба легко йому було втримати віру в те, що він є людською істотою — і що ними є ті, кого справді перетворили на купу печеного м’яса?

— Командере, Бога ради!

— Так. Ради Господа нашого… — Саґара опустив голову на секунду. — Сподіваюся, бідолаха знайшов спокій.

Вулиця розімкнулася перед ними — і відкрився океан.

Океан також здавався чорним, бо в ньому відбивалося нічне похмуре небо. Осінь на Сунаґіші, - це суцільна темінь та злива; тож дощів чекали зі дня на день, а вони все не починалися.

На мілині, оголеній після відливу, блукали люди, збираючи дрібну рибу, рачків, молюсків, плавучу водорість — все, що полишив, відступаючи, океан. Пан Іто розповідав, як на цьому березі під час блокади люди чатували цілодобово, чекаючи на відлив — цілі натовпи на цьому пляжі, наче якісь химерні тварини, уявіть собі, отче. І з початком відливу кидалися у воду, аби виловити те, що затримується серед каміння… Починалися свари, бійки, кожного дня хтось тонув… В однієї з наших жінок так загинула донька разом з немовлям, вона його носила на спині. Зараз ця жінка щаслива, що вони померли у воді, а не у вогні… Я не ходив туди, старому годі було сподіватися щось ухопити… Так, тоді тільки молоді та сильні — тобто, порівняно зі мною сильні — могли якось втамувати голод. Я тихенько згасав. Інколи я думаю, отче — якби Ріва не спалили місто та не пішли, я б не вижив. Інколи я дивлюсь на наших, як ми збираємо шіфудо [2]  — і думаю: а все ж таки тепер краще ніж тоді, коли на цьому пляжі юрбилося тисяч із десять народу. Це паскудна думка, отче, я знаю. Але я її інколи просто не можу втримати під замком. Це гріх, отче?

Ні, пане Іто. Оскільки ви усвідомлюєте, що це може бути гріховним, та женете ці думки — це не гріх…

Вони дісталися пляжу. Відлив вже почався. Люди, стоячи по пояс у воді, здавалися схожими на русалок з прадавніх казок — їхні тулуби, віддзеркалені водою, химерно коливалися. Саґара спробував уявити собі цей пляж заюрбленим — не вийшло.

Декілька людей, помітивши їх, замахали руками — і Саґарі сяйнула раптова думка.

— Децимо, стій! — скомандував він.

Зупинилися. Саґара махнув рукою — двоє чи троє місцевих поспішили до них по воді.

— Поклади його на землю, та розстібни там, де обличчя, — проказав Саґара до Шеліпофа. — Може, хтось його впізнає.

Але жоден (один за одним до пана Іто приєдналися всі «риболови») не признав.

— Все ж таки, Мінато був чималеньким містом, — зітхнув старий, дивлячись повз Саґару вбік, де ранкове сонце світило крізь випалені очі вікон.

Близько сорока тисяч людей, нагадав собі Саґара. Від яких залишилося менш ніж шістсот.

— Ми не будемо ховати його до вечора, — сказав Саґара. — Скажіть людям. Може, хтось впізнає.

Старий кивнув.

Цвинтар влаштували по той бік колишнього заводу з переробки біомаси. На Сунаґіші не було хижаків — тому могили копали неглибокі. Та й невеликі. Всім мешканцям кварталів між вулицею Моріока та центральним проспектом, наприклад, вистачило ями два на два метри. Катери Ріва заходили звідти — і їм ще не заважав стріляти жар від власного вогню.

Саґара навіть уявити не міг раніше, на що спроможний зосереджений плазменний обстріл.

Він уявити не міг раніше, на що спроможні люди…

— До речі, пане Іто, — Саґара трохи затримався, коли скомандував децимі йти вперед, — ви не зустрічали тут хлопчика?

— Ви маєте не увазі — не з наших?

— Так. Він ховається в каналізаційній системі, а ми ще не доколупалися до міського архіву — а навіть тоді може виявитися, що схеми каналізації не вціліли…

— Мені хтось розповідав про якогось хлопця — здається, Енґі… Так, Енґі… Я сьогодні пришлю його до вас ввечері.

— Щиро дякую, — Саґара вклонився і пішов наздоганяти своїх людей.

* * *

Десята десантна маніпула Шіндена не була єдиною «гуманітарно-поховальною командою», що працювала на Сунаґіші — але прибула першою. Тому на Саґару та його начальника, командера Мінья звалився весь тягар першого контакту з тими, хто вижив. Два тижні тому Мінья та першу центурію відкликали до фронту — а Саґара з другою мусив залишитися, бо три тижні тому з’явилася слідча комісія у складі трьох імперських інквізиторок, сестер-мінервинок. «Клото, Лахезіс та Атропос», відрекомендувалася сестра Гелена. Двох інших сестер насправді звали Катерина та Сільвія. Тож, Саґару та його центурію придали інквізиторкам.

2

Морська їжа.


×