Бікіні, стр. 2

Її спіймали. Зв'язали. .Кім не знала, як це сталося й чому, але вона була жива та неушкоджена. Значить, треба звідси вибиратися. І вона неодмінно вибереться.

Використовуючи свої зв'язані руки як обценьки, Кім помацала довкола, намагаючись знайти ящик з інструментами, який-небудь ключ або ломик, але так нічого й не знайшла. Вона завмерла, важко хекаючи, — у задушливому тісному багажнику бракувало повітря, та й те було затхле й смердюче.

Як вона тут опинилася? Чому?

Кім понишпорила у свідомості, намагаючись віднайти в ній спогади останнього дня, але мозок її був неповороткий, як слимак. Неначе на нього теж накинули ковдру. Вона могла лише здогадуватися, що її чимось обпоїли. Хтось явно підсипав їй снодійне рогіпнол, що не має ані смаку, ані кольору. Але ж хто? І коли?

— Ряту-у-у-йте! Випустіть мене! — заволала Кім, знову гепнувши ногами в кришку і стукнувши головою об тверде металеве ребро. її очі наповнилися слізьми, а до страху стало додаватися відчуття, що вона ось-ось збожеволіє.

Раптом крізь сльози Кім побачила над собою прут дюймів зо п'ять завдовжки. То мав бути внутрішній важіль для відкривання багажника. «Дякую тобі, Боже», — прошепотіла вона.

Розділ 2

Тремтячими руками-обценьками Кім потягнулася догори, вхопилася кінчиками пальців за важіль і смикнула його донизу. Залізний прут піддався, але з підозрілою легкістю. А кришка так і не піднялася.

Вона повторила спробу, несамовито сіпаючи важіль знов і знов, заглушаючи в собі чітке усвідомлення того, що важіль-відкривач навмисне виведений із ладу: його тросик було перерізано. Аж раптом Кім відчула, що колеса автомобіля з'їхали з асфальту і він покотився плавно. Їй здалося, що по піску.

Він що — до океану їде?

Невже вона потоне, так і не вибравшись із цього багажника?

Кім знову заверещала — гучним безсловесним криком жаху, що перейшов у белькотіння-молитву: «Боже милосердний, не дай мені загинути, дозволь мені вибратися звідси — і я обіцяю Тобі, що…» А коли її крик виснажився й замовк, Кім почула музику, що лунала звідкись іззаду її голови. Співачка виконувала щось схоже на блюз, пісню, яку Кім раніше не чула.

Хто був за кермом авто? Хто скоїв таке з нею? І чому?

Та ось її розум став прояснятися, заглиблюватися в недавнє минуле й швидко гортати, неначе сторінки, картини останніх годин. Кім почала пригадувати. Вона піднялася о третій. О четвертій — макіяж. О п'ятій — на пляжі. Там були вона з Джулією, а також Дарла й Моніка. Була там іще ота розкішно-красива, але якась дивна дівчина, Ейла. Жиль, фотограф, пив каву з персоналом. Поодаль тинялася обслуга й цікаві вранішні бігуни, що захоплено витріщалися на дівчат у тоненьких бікіні, самі собі не вірячи, що їм пощастило прямо отут надибати на зйомку реклами для журналу «Спортивне життя».

Кім відтворила у свідомості момент, коли вони з Джулією позували, а Жиль приказував: «Скромніше посміхайся, Джуліє. Прекрасно. Молодець, Кім, чудово. От розумниця! Очі — в об'єктив. Ось так. Ідеально».

Потім Кім згадала телефонні дзвінки, які пролунали після цього — під час сніданку та впродовж усього дня.

Десять придуркуватих, обридливих дзвінків, аж поки вона не вимкнула телефон.

Їй телефонував Дуглас. Він переслідував її, супроводжував її, крався за нею, доводячи до сказу. То був Дуг!

А ще їй пригадалося, як того ж дня, після вечері, вона сиділа в готельному барі з художнім керівником, Делом Свеном. Його робота полягала в тому, щоб наглядати за зйомкою, а опісля — супроводжувати Кім. Але Дел спочатку пішов до туалету, а потім він та Жиль, весело про щось базікаючи, кудись зникли.

Кім пригадала також, що Джулія розмовляла біля стійки з якимось хлопцем, що вона кілька разів намагалася привернути увагу Джулії, але та увесь час відводила очі вбік… тож Кім пішла одна на берег океану прогулятися… і більше вона не пам'ятала нічого.

її стільниковий телефон висів пристебнутий на ремінці, але був вимкнений. Кім спало на думку, що то Дуглас, втративши над собою контроль, став викидати коники. Від схильності до нападів шаленої люті, часто притаманної алкоголікам, він перейшов до таємного переслідування, а тепер, напевне, комусь заплатив, щоб підсипати їй у напій якусь снодійну гидоту.

Тепер фрагменти головоломки почали складатися докупи.

Значить, її мозок працював добре.

— Дугласе? Дугі? — скрикнула Кім.

І раптом, неначе сам Господь зачув нарешті її благання, у тісному просторі багажника гучно озвався мобільних.

Розділ 3

Кім затамувала подих і прислухалася.

Так, телефон дзвонив, але то був не її ринґтон. Якесь пискляве дзижчання, а не чотири акорди з «Беверлі Хіллз» Візера. Якщо той телефон був як і решта, то він був запрограмований переадресувати виклик на голосову пошту після трьох дзвінків.

Треба будь-що цього не допустити!

Де ж він є, цей чортів телефон?

Руками, зв'язаними мотузкою, вона незграбно попорпалася в ковдрі. Потім простягнула руки, понишпорила на підстилці — і, нарешті, намацала якусь ґульку скраю, під заворотом ковдри, але відразу ж незграбним рухом мимовільно відштовхнула знахідку в дальній куток багажника… Ні, тільки не це!

Прозвучав другий дзвінок, зазвучав був уже й третій, і серце Кім шалено закалатало. Вона несамовито сіпнулася — і дотягнулася-таки до телефону, дебелої старомодної штуковини, міцно вхопивши його спітнілими тремтячими пальцями.

Кім побачила висвітлений на екрані номер абонента, але імені на екрані не було, та й сам номер вона бачила вперше. Але байдуже, хто то був. Головне, що був. Хоч хтось.

Кім натиснула кнопку «Відповідь», піднесла телефон до вуха й хрипко гукнула:

— Алло! Алло!? Хто це?

Та замість відповіді почувся спів, цього разу — Вітні Х'юстон: «І will always love you-ou-ou», — почулося зі стерео-динаміків авто, але тепер — гучніше й розбірливіше.

Ага, він телефонував їй із водійського сидіння! Перекриваючи голос Вітні, Кім заволала:

— Дугі! Дугі, якого чорта? Відгукнися!

Але він не відгукнувся. Тремтячи від страху й люті, Кім лежала в тісному багажнику, скручена мотузкою, наче курка, і спітніла, як свинюка, а в голосі Вітні неначе почулися глузливі нотки.

— Дуг, що ти собі дозволяєш!?

І раптом вона збагнула. Він хотів провчити її, продемонструвати їй, що відчуває людина, коли її ігнорують. Та все одно в нього нічого не вийде. Вони ж усе одно на острові, чи не так? Усе одно він не зможе далеко заїхати.

Тому Кім використала гнів як прискорювач для свого непересічного розуму, котрий колись дозволив їй вступити на підготовчі курси медичного коледжу. Вона почала метикувати, як надурити Дугласа. їй доведеться підіграти йому, сказати, що дуже його жаліє, лагідним голосом пояснити, що не вона винувата в тому, що так сталося. Кім подумки прокрутила їхню майбутню розмову.

«Розумієш, Дугласе, мені не дозволяється відповідати на телефонні дзвінки. Контракт, що я його підписала, суворо забороняє мені казати комусь про місце майбутніх зйомок, інакше мене виженуть із роботи. Невже ти не розумієш?»

Вона натякне йому, що попри їхнє розлучення, попри те, що він поводився з нею божевільно, — і навіть злочинно, — він і досі залишився для неї любим та коханим.

Її план полягав у тому, що коли Дуг вгамується, то вона, вибравши зручний момент, зацідить йому коліном по яйцях або ж хвицне ногою по колінній чашечці. Кім достатньо зналася на дзюдо, щоб знешкодити Дугласа попри його солідні розміри. Опісля вона кинеться навтьоки, рятуючи своє життя. А потім поліція його просто закопає.

— Дугі! — верескнула вона в телефон. — Відгукнися, будь ласка. Це зовсім не смішно.

Раптом музика стихла.

І знову Кім, затамувавши подих, прислухалася в темряві, долаючи бухкання власного пульсу у вухах. Цього разу з нею заговорив голос, чоловічий голос. Він був приязний, майже ніжний.