Знайти і затримати, стр. 2

Я відзначив, що старшина діяв правильно, навіть перевірив, чи мав при собі документи небіжчик.»

– Хто сповістив про вбивство?

Притихлий натовп прислухався до нашої розмови.

– Ось цей товариш, – старшина показав на вже підтоптаного чоловіка з авоськами. – У мене в кімнаті дружина… того…

От і відпало перше запитання: кого вбили? Дружина скаже. Може, взнаю і за що. Я спустився сходами до вбиральні. У відчиненій тісній кабіні стояла на колінах, прихилившись плечем до перегородки, людина в сірому дірчатому капелюсі з капрону, насунутому аж на очі. Обличчя закривавлене…

На дверях кабіни висів жовтий вузький пасок. Мабуть, від штанів. Ні, пасок на вбитому. Дивно. Чий же він? Про взяття сліду розшуковою собакою не могло бути й мови: і запах хлорки, і безліч відвідувачів…

На сходах зустрівся з експертами, Ольховим, прокурором, Яковом Пазовим і слідчим, моїм ровесником, Глібом Родіоновичем Маховим, з яким уже довелося розслідувати одне вбивство. Він зиркнув на мене й скорботно похитав русявою головою.

– Що, знову разом? – невесело запитав.

– Я вже впрягся, Глібе.

– Маєш якісь дані? – потис мені руку.

– Там, у кімнаті міліції, дружина загиблого і ось… – я кивнув на дядька з авоськами. – Перший, хто побачив убитого.

– Займись поки що ними, а я туди… – розпорядився Гліб.

Я з чоловіком зайшов у кімнату міліції. Ми сіли на лавку під вікном. Чоловік з полегкістю поклав на неї авоськи.

– Хто ви і звідкіля? – запитав я свідка – худорлявого, у чорній вигорілій кепці з ґудзиком і простому костюмі в чорну смужку.

– Я свинар із Братків, Поліхун Остап, вибрався до сина, сьогодні у нього день народження. Стара ось зібрала харчів домашніх… – Поплескав сухою, коричневою рукою по авоськах. – Але вскочив у халепу… Таке і в страшному сні не приверзеться. Що тільки у місті не коїться?! Серед білого дня…

– Не панікуйте, дядьку, – перебив я його. – Розповідайте далі.

– Ага, далі: виліз я з автобуса, шість годин трясся, ну і до вбиральні. Відхилив двері, а там…

– А не помітили паска на дверях?

– Це вже потім. Ох і біда…

– А коли б побачили пасок, відхилили б двері?

– Ні, бо зайнято, видать. Ви мене відпустите?

– Звичайно. Тільки почекайте, з вами ще поговорить слідчий.

Я залишив дядька розгубленого, пригніченого. У другій кімнаті мене зустріла запитливим поглядом рудоволоса медсестра. Дружина вбитого, жінка років за сорок, з косинкою на шиї, не звела голови. Її руки безживно лежали на кушетці. Очі заплющені, наче спить. Я сів поруч з нею. Не хотілося її турбувати, але час збігав… І я торкнув її руку – холодну, мов неживу. Жінка підвела голову й глянула на мене безтямними очима.

– Нам треба поговорити. Я з міліції. Ви мене чуєте?

Жінка кивнула й прошепотіла:

– Його вбили за гроші. За гроші… У Терентія в сумці було п'ятдесят вісім тисяч. Ми їхали…

– Яка сумка?

– Господарська, коричнева, ручки обмотані голубою у смужкою, якою електродріт…

– А хто вбив? Ви когось підозрюєте?

– Не знаю. Я теж зайшла до вбиральні. Мене закачало…

Коричнева сумка з голубими ручками – це вже прикмета.

– Зачекайте. – Я схопився й вибіг надвір.

Бунчук сполохано визирнув з кабіни «газика».

– Миколо, передай: затримувати всіх, у кого господарська сумка, коричнева, ручки обмотані голубого стрічкою. В сумці – п'ятдесят вісім тисяч карбованців. Зрозумів?

– Так точно, товаришу капітан! – І сержант взяв мікрофон. – Я – Тринадцятий, я Тринадцятий…

Тим часом я пішов до стоянки таксі і попитав у водіїв, чи не бачили пасажира з коричневою господарською сумкою. Ні, не запримітили. І навряд чи вбивця сів у автобус. Можливо, він те зробив одразу, коли ще не помітили трупа.

У кімнаті вже сидів Махов. Медсестра тримала жінку за зап'ястя – лічила пульс.

– Сто сорок п'ять, – сказала вона. – Уже спадає. Дивіться, Даріє Савівно, може, ляжете?

– Краще я посиджу. Мені так легше… – знеможеш мовила. – А ви питайте, питайте…

– Звідкіля ви приїхали? Навіщо везли із собою стільки грошей?

– Ми приїхали з Казанівки. Вчора Терентій сторгував хату, сьогодні домовилися піти до нотаріуса оформляти документи. І ось… – Жінка міцно стулила губи, тамуючи розпач.

– З ким сторгували? Адреса власника хати? Його прізвище?. – Махов пильно дивився в обличчя жінки.

– Прізвище… адреса… – повторила пошепки. – Ніби… яблука. Є такий сорт яблук.

– Антонов? Папіров? Симиренко? – підказав Гліб.

– Ні… – Жінка похитала головою. – Якось інакше. Все вилетіло з голови.

– І адреса?

– І вулиця. Називав її Терентій, називав… – наморщила лоб. – Десь коло лиману вона. І в того чоловіка є «Волга». Він мав зустріти нас на автобусній…

Ми знову багатозначно ззирнулися з Глібом. Я відразу зрозумів хід його думок: коло пошуків власника хати звузилось, бо не дуже багато у місті вулиць, прилеглих до лиману, і не в кожного власника будинку є «Волга». Та й, Мабуть, хазяїн давав оголошення про продаж хати через обмінне бюро.

– Якої вартості куп'юри? – поцікавився Махов.

– Як це? – не зрозуміла жінка.

– По п'ять, десять, двадцять п'ять карбованців, – пояснив.

– По десять, всі по десять і трохи по двадцять п'ять. Більше п'яти тисяч папірців, замотані в газету.

– Прізвище вашого чоловіка, і де він працював?

– Заготівельником у райспоживспілці, Ричко Терентій Назарович.

– Які він мав при собі документи?

– Паспорт, військовий квиток і папірець з адресою і прізвищем того чоловіка.

– А звідкіля ваш чоловік взнав про ту хату? – запитав я.

– Вичитав на дошці оголошень.

Розповіла, що вчора чоловік пізно прийшов додому, десь близько десятої вечора; вранці вони вдвох першим автобусом вирушили з Казанівки, і в дорозі він виходив на зупинках пити пиво. Їхній син демобілізувався з армії і збирався вступати до суднобудівного інституту, тому батьки вирішили переїхати до обласного центру – все ж разом житимуть. Дарія Савівна працювала робітницею на маслозаводі, мешкала у власному будинку, годували двох кабанчиків, бичка, тримали кури, розвели бджіл – дванадцять вуликів, гарний присадибний садок, двадцять років тулили копійку до копійки.

Славно натулили, відзначив я про себе.

– …І сон мені поганий спився: зацвіла під хатою вишня, а я рихтуюся зрубати її… Ох, коли б не кляте пиво! Коли б не воно… – похитувалася жінка, і сльози струмочками текли з-під повік.

– Скільки пасків було на вашому чоловікові?

– Пасків? Один. – Вона нарешті розплющила очі, кінцем хустини витерла сльози.

Один… Безперечно, не пиво призвело до вбивства. Тут діяв зухвалий і хитрий злочинець, який, кимось зарані попереджений про приїзд Ричка, вже чекав його на автовокзалі, вислідив, убив і почепив на дверях пасок, мовляв, зайнято, щоб виграти час для втечі.

Невже власник будинку і «Волги»? Може, її не сам вчинив напад, а когось навів, намовив. Ні, він не міг передбачити, що Ричкова дружина забуде прізвище й адресу. Діяв хтось інший, тому й забрав документи. Розрахунок точний: поки. встановили б особу вбитого, вистачило б часу для втечі. Виходило, жінки вбивця не бачив. Воно й не дивно за таких обставин.

– Чоловік вам не розказував, який із себе хазяїн хати? – запитав Махов.

Дарія Савівна приклала долоню до лоба, замислилась похитуючись…

– Ніби казав… – спроквола мовила. – Еге, солідний, в окулярах. Оце і все.

– А який будинок? Скільки кімнат?

– Із силікатної цегли, під цинковою бляхою, чотири кімнати, веранда, хлів, у дворі криниця, сім соток садиби.

– А паркан? – додав я.

– Паркан?.. Не казав Терентій.

Я подумав, що за Ричком могли стежити аж із Казанівки і їхати з ним в одному автобусі. У цій події вирізьблювалась єдина чітка лінія: злочинець знав про прибуття своєї жертви. Отож, рішення пограбувати визріло у когось вчора ввечері або принаймні сьогодні вранці у місті. Стривай! А чому б не в Казанівці?

×