Свідків злочину не було, стр. 2

Не насмілювався заговорити, стояв коло дверей.

– Сідайте, капітане, – звернувся до мене Скорич.

Я сів. Дмитро Юхимович дістав хустинку й витер нею обличчя, потім круглу, голену голову. Непоспіхом підійшов до столу, всівся на стілець і відсутнім поглядом втупився у папери на столі – збирався з думками…

– Розповідайте, Арсене Федоровичу, – попросив.

Я переказав свідчення Зеленяка.

– Чому він не заявив у міліцію?

– Не був упевнений, що знайдемо грабіжника.

– Н-да… – Скорич завченим рухом, ніби у нього буйна чуприна, провів долонею по лискучій голові. – Пограбування громадян у нас рідкісне явище, але важкий це злочин, і його ми повинні розкрити. Значить, хрипливий голос… А це ниточка. Ви як вважаєте?

– Звичайно, якщо Хрипливий у нас на замітці.

– Я такого не пам'ятаю. Часом не вперше?

– Навряд, – заперечив Скоричу. – Зважте, Дмитре Юхимовичу, – він був сам, один на один. Треба мати неабияку впевненість у своїй силі й спритності. Новачок не наважився б на таке.

– Переконливо, – скупо посміхнувся майор.

– І далі: Хрипливий може виявитись не хрипливим. Просто застудив горло морозивом чи пивом.

Скорич кивнув, погоджуючись, заохочуючи мене до подальшого осмислення фактів і подій, до висновків і узагальнень. Та все, що я знав про напад і грабіжника, було незначне й дріб'язкове. Рядова вулична подія. І я з тривогою зрозумів: моє перше завдання може залишитися невиконаним, якщо Хрипливий знову десь не з'явиться. А коли він «гастролер»? Зупинився лише на добу в місті, вчинив розбій, і вже давно й слід його прохолонув…

– Дмитре Юхимовичу, залізничний вокзал і завод…

– Недалеко, Арсене Федоровичу, – здогадався Скорич, що я мав на увазі. – Але… треба ще знати дні видачі платні. Гастролеру, звичайно, вони не відомі.

А я навіть не подумав про дні виплати. Аж стало незручно через свою неуважність. Безперечно, Хрипливий був упевнений, що ризикував недарма.

– Треба поцікавитись, хто у нас є на прикметі з хрипливим голосом, – сказав майор. – Передамо телефонограму нашим дільничним інспекторам. А зараз, Федоровичу, займіться паралельно й цією справою.

Скорич подав мені аркуш паперу з учнівського зошита в клітинку. На ньому розгонистим почерком написано:

«ЗАЯВА.

Мій син Табурчак Руслан Вадимович, чотирнадцять років, сьомого липня пішов на тренування на водну станцію ДСТ «Спартак». Увечері він подзвонив, що іде додому, і не прийшов. Я обдзвонила всі лікарні, оббігала всіх знайомих, та його ніде нема. Розмовляла із його тренером Радутним П. Т., який сказав, що мій син після тренування пішов додому. А його досі нема.

Прошу розшукати мого сина і сповістити мені, якщо дізнаєтеся щось про нього. Ми живемо на вулиці Декабристів, 9, кв. 23, тел. 2-13-37.

Табурчак Валентина Гнатівна».

Досі я не розшукував дітей, що з якихось причин кидали рідну домівку. У нашому райцентрі, де недавно працював, такого не траплялось.

– Ми теж обдзвонили всі установи, а наслідків ніяких, – сумно мовив майор. – Не подобається мені це зникнення хлопчини. Надто дзвінок його. Ви звернули увагу? Подзвонив, а не прийшов.

– Звернув, Дмитре Юхимовичу. А чому не батько писав заяву? Він їх покинув?

– Він у відрядженні. Отже, ще нічого не знає.

– А не міг Руслан непомітно пробратися на корабель? – висловив припущення.

– Ні, перевіряли, – заперечив майор. – І того дня діти ні в які аварії не потрапляли, – випередив моє наступне запитання.

– А якщо хтось збив його машиною і забрав… ніби у лікарню, а насправді вивіз за місто, десь у ліс, річку…

Скорич потер перенісся.

– Все може бути, Арсене Федоровичу. До речі, нам нічого не відомо з життя хлопчини, про сім'ю, в якій він ріс, його друзів. Розберіться, – сказав майор. – Чи впораєтеся з обома справами? Вони чимось схожі.

Я посміхнувся, бо вони справді схожі між собою тим, що в обох немає вагомих фактів.

– Хоч і два зайці, але треба вполювати обох, – відповів без ентузіазму.

– От і гаразд. Тримайте мене в курсі розшуку. Як наша спека? – спитав, коли я вже виходив.

– Звикаю, хоч і смажить так, що до п'ят дістає, – спробував пожартувати.

У своєму кабінеті я поклав перед собою свідчення Зеленяка і заяву Табурчак. Чи хтось із дільничних інспекторів повідомить про Хрипливого? За що ж зачепитися? День отримання платні… Коли місцевий, то… або його друзяки працювали на заводі, або він сам там працював. А може, випадково дізнався…

Глянув на заяву Табурчак. Привертали увагу дзвінок сина й те, що батько у відрядженні. Виникало багато запитань, але я ще не зустрічався ні з Руслановою матір'ю, ні з тренером. Тому не поспішав з припущеннями, бо мав лише один факт – дзвінок. Не хотілося вірити, що з підлітком трапилася біда. Мабуть, образився на батьків і вирішив помститися, щоб понервували трохи. Або кудись поїхав і не попередив… Щоб довго не сушити собі мізки, я набрав номер телефону Табурчак.

– Слухаю, – озвався приглушений жіночий голос.

– Добрий день, Валентино Гнатівно. Це з міліції, капітан Загайгора. До котрої години ви будете вдома?

– Я всі дні вдома… чекаю… Ви скажіть… Руслан…

– Через півгодини я прийду, – і поклав трубку.

Зійшов з трамвая на зупинку раніше, щоб пройтися вулицею, де виріс Руслан. Дев'яти- і п'ятиповерхові будинки, безперервний потік машин, трамваї, перехожі – звичайна вулиця неподалік від центру міста.

Я пройшов мимо гастроному, хлібного магазину, книгарні, аптеки. Порівнявся з школою, на подвір'ї якої вишикувались діти в піонерській формі. Мабуть, Руслан тут вчився і в якомусь класі стоїть його парта. А мати щодня бачить школу… І вже три дні нема сина. Я уявив жінку, яка в самотині прислухалася до кроків на сходах, чекала, що от-от теленькне дзвінок у коридорі чи телефон, але у квартирі панувала тиша, а мати скрізь натрапляла на речі сина, і вони нагадували, нагадували…

Все ж іноді жорстокими бувають діти, не думають, скільки горя завдадуть найрідніщим людям необачним вчинком, словом. Чотирнадцять років… Підліток. Найважчий вік. Бо характер мов скресання льоду на річці: здиблюється, ламається, кришиться і несе, несе…

Напроти, через вулицю, будинок, в якому жили Табурчаки. Я пішов повільніше і поглянув на вікна.

– Купуйте насіння, молодий чоловіче, – прошепелявила до мене жінка, що сиділа на ослінчику під старою акацією.

Біля неї, на газеті, лежала сіра торбина із соняшниковим насінням. Воно, добре підсмажене, смачно пахло, наче в олійні. Жінка набрала повну склянку й дивилася на мене. На її одутлому обличчі кривилась улеслива посмішка. Лузати насіння я любив, але мені більше подобалося гарбузове, напевне тому, що в голодні повоєнні роки мама затирала ним, замість сала, борщ, присмачувала картоплю.

– Іншим разом, – пообіцяв жінці, одягнутій в якесь блякле плаття і старі коричневі туфлі.

– Я вас тут уперше бачу, – сказала, намагаючись не шепелявити.

– Невже? – удав здивування.

– Еге, я знаю майже всіх, хто сюдою ходить, – похвалилась, і я помітив, що в неї не було двох передніх зубів.

– І школярів?

– Атож. Вони мої постійні клієнти.

Респектабельне слово «клієнти» аж ніяк не пасувало до її зовнішнього вигляду, і я подумав, що вона не завжди була базарувальницею. Проте її повідомлення взяв до уваги.

Перейшов на протилежний бік вулиці, обминув дев'ятиповерховий будинок і потрапив у безлюдний двір, в якому зрідка росли молоді платани. Уявив, що ввечері двір наповнюється дитячим гомоном, а в альтанці, обплетеній диким виноградом, чути різкий стукіт доміно.

У списку мешканців, що висів біля першого під'їзду, відшукав прізвище Табурчак. Так і є – квартира 23. У поштових скриньках біліли газети. Лише у двадцять третій порожньо. Зайшов у ліфт, і він повільно підняв мене нагору.

З власного досвіду знав, як важко вести справи, які стосуються матерів і дітей. Таке розслідування вимотувало душу й залишало по собі неприємний осадок незбагненної провини. Тому я сподівався: в цьому випадку йтиметься про примхи підліткового віку і через день-два з'явиться Руслан.

×