Три як рідні брати, стр. 1

Федькович Осип Юрій

ТРИ  ЯК  РІДНІ  БРАТИ

Повість

І

Мені ще й двадцять рік ледве було, як уже кучерики мої золоті облетіли! Навіть і попрощатись не пускали, але звеліли відразу йти до компанії. З тяжков бідов відпрохався на три дні додому.

А дома сум та плач. Мати розболілась, ридаючи (батька давно вже не було на світі), сестри неначе з ума зійшли, таке заводя. Лиш брат мій Онуфрій сидить собі кінець стола, неначе то не мене відібрали. Білий-білий та сухонький! - лиш очі світя!

- Братику,- кажу,- а вам мене не жалко?

Він мені на це нічо не відповів, тільки дві сльози великі-великі покотились по красному та зів'ялому тому личку.

Заплакав і я собі, попрощався та й пішов.

II

Служу рік, служу другий, ні смутний, ні веселий. Нічо мене не займає, нічо не тішить; тручаю свої дні, як вильми. Тільки того й розжитку, коли стану бувало на стойці та собі тихесенько поплачу або богу помолюся. Тоді мені неначе та недура розсунеться; і зіроньки засіяють іначе, і місяць усміхнеться, і соловейко прощебече. А я собі стану, зіпруся на ясную свою зброю та слухаю або дивлюся. А у касарні, - от як у касарні: гомін, зойк. Дехто лає, дехто б'є, декого знов другі б'ють. А я собі - от як то я, все мовчу та своє діло роблю. Пан капрал Косович не раз бувало й кажуть:

- Це, - кажуть, - чоловік кам'яний; я би так не зуміг жити на світі!

- А що ж, - кажу, - пан капрал: ми не можемо бути всі однакі. - Та й знов мовчу.

Одного вечора сидимо ми собі в касарні. Дехто ще порається коло риштунків, дехто вже покутався та люльку собі курить, з камратом розмовля дещо, а я стою собі у вікні та думаю. Аж тут прибігає капрал зо дня. [1]

- А нема тут, - каже, - Шовканюка Йвана?

Мене неначе серпом - чирк.

- Я осьде, - кажу.

- Завтра до рапорту; тобі лист прийшов.

- Нічо, - кажу.

А камрати так зараз і в жарти:

- Еге, - кажуть, - з грішми! Шовканюк завтра платить.

«Добре вам жартувати, - думаю я собі, - да не так-то старій бідній вдові діти годувати, да ще того й боля обходити». [2]

А мій брат, знаєте, вже три роки як з постелі не встає; сохне та кровйов ув одно дише.

III

Другої днини рано зібрався чисто, приходжу до рапорту. Капітан такий сердитий, недобрий; приходить до мене.

- Як зовешся?! - гримнув.

- Так і так, - кажу.

- На, - крикнув та й шпурнув мені лист у лице. Навіть не подивиться на чоловіка, а хоть подивиться, то неначе собака крізь пліт.

Поніс я свій лист до одного фрайтера, що знав читати.

- Ану, - кажу, - фрайтер, прочитайте мені оцей лист, будьте такі добрі!

- Чому ні, - каже, - прочитаю. Та і став читати. А я слухаю.

- «Братику мій дорогий та любий!» - читає фрайтер, а мене гіркі чогось так і обілляли!

- Далі, - прошу, - далі.

- «Ти вже мене не застанеш, бо я на смерті. Да не вдавайся в тугу, любий; ти знаєш, що я не жив на світі, а карався.

Коли зможеш, приходи на урльоп, [3] Іване, бо мати наша сама остається. Сестри пішли у найми, а Василька взяли у двір до волів.

Волики продав, ніщо було робити; за податки душу брали. І кожух свій мусив продати; але сардаки оба ще стоя; коли не закрадуть у похорон, то понаходиш.

Вуйко Андрій дуже нас укривдив; і послідню коровину з загороди займив. Але не споминай йому лихом, як вийдеш. Усе-таки свій своїм.

А тепер, брате мій Іване, брате мій рідний, прощай мене: і перший раз, і другий, і третій!

А коли тобі бог поможе та будеш мати з-за чого, споминай мене,

твого рідного брата

Онуфрія».

IV

На другий день пишуся знов до рапорту. - Со сhcesz? [4] - крикнув капітан, а очі ходя у него, знай у тої гадини пожаристої.

- Прошу послушне пана капітана хоть на два місяці, на урльоп. У мене...

Господи, як утне мене в лице! - кров тільки почуріла по білому кабатові.

- Я вам, - каже, - урльоп дам, ви сякі-такі сини. До гарешту з ним!

Завели мене в гарешт, мені байдуже. Сиджу собі, неначе то не я.

- Ти достанеш буки, - каже капрал відо дня.

- Нічо, - кажу.

І обгорнули мене думки та гадки.

«Піду, - гадаю собі, - та утоплюся: чого в світі більше й жити? Там хоть побачуся з братиком своїм рідним, а тут тільки б'ють та збиткуються. Боже ти наш, боже!..»

V

На третій день ведуть мене знов до рапорту. Я стою; рапорт великий, капітан звелів прийти усім словакам, що сорок восьмого року на Угорщині були половили. Було їх у нашій компанії більш як двадцять мужа.

- А що, - питається мене капітан, - чи будеш ще на урльоп проситись?

- Ні вже, - кажу. А думка в мене одна: «Коби по рапорті, - піду та втоплюся».

Приходить капітан до словаків:

- А що, - каже, - прийшло, аби вас пустити додому.

Вони так зраділи, господи!

- Шкода мені вас, - жалує капітан: - ви хлопці годні. А може, має хто з вас охоту остатись рік з один в компанії? Вам добре буде.

Нічичирк.

- А ви, капрал Бая, не маєте охоти ще з рік послужити? У моїй компанії добре!

Цілий рапорт як раз усміхнувсь. Наш капітан та про добре говорить!

Але Бая не много думав.

- Пустіть, - каже, - пан капітан, Шовканюка на урльоп, то вам ще рік служитиму. Отак!

Капітан не йме віри: то на мене дивиться, то на капрала.

- А це, - каже, - як?

- Отак, як кажу: пустіть Шовканюка на урльоп, то вам цілий ще рік служитиму. Пустіть, пустіть, пане капітан: в нього брат помер, в нього стара слаба мати з голоду погибає.

- Про мене, - каже капітан, подумавши хвильку, - Шовканюк іде на урльоп.

VI

Другої днини дали мені урльопас, [5] дали кабат дранкавий, дали мантлину [6] стару-стару та діряву та й пустили. А я такий уже рад!

- А де, - кажу, - мій пан любий та золотий? Де пан капрал Бая?

- Да нема, - кажуть, - пішов у місто.

- Ох, мені лишенько! а я щоб з ними не попрощався? Я ждатиму, доки вони не вернуть з міста.

- Да не дожидай ти багацько, - каже дехто з цугу, - а то фальфебер як тебе захопить, то матимешся.

«Коли так, то хіба йти, - думаю собі, - а мойому пану капралові най бог дає, що сам розуміє». Отак думав я та й пішов.

А за містом - я й ні в той бік, а пан капрал Бая якраз проти мене. Я так зрадів.

- Пан капрал! - кажу. - А я думав, що я з вами вже не побачусь. Чого ви так борзо пішли?

- Да я умисне, - кажуть вони, - бо я мав ще з тобою говорити дещо. А багацько тобі миль додому? - кажи правду.

- Сорок миль да ще й кілька, - кажу я.

Вони на те нічо, лиш дивляться на мантлиночку мою дєраву та кивають головою.

А то студінь така, господи! Сказано - перед різдвом.

- Ходи, - кажуть, - у шинок, вип'ємо вина! Випили ми вина. Господи, що добре: я го досі і не пив. «Отакого, - думаю я собі, - коби-то братикові тому хворому винести (бо в мене все на гадці, що я братика свого ще застану). Ну, нічо, - гадаю я собі, - коби-то вчинитися на Вижниці, ні їсти, ні питиму цілу дорогу, а вина мушу свому братчикові винести».

вернуться

1

- Зо дня, відо дня - черговий, днювальний.

вернуться

2

- Боля обходити - хворих доглядати.

вернуться

3

- Урльоп - відпустка.

вернуться

4

- Чого хочеш? (польськ.)

вернуться

5

- Урльопас - відпускний документ.

вернуться

6

- Мантлину - жовнірський плащ.

×