Дракула, стр. 1

Брем СТОКЕР

ДРАКУЛА

Роман

Розділ 1

Щоденник Джонатана Гаркера

3 травня. Бистриця

1 травня о 8 годині 35 хвилин вечора я виїхав з Мюнхена, а наступного дня вдосвіта був уже у Відні. Потяг мав прибути о 6.46, однак на годину запізнився. Будапешт, як на мене, чудове місто, принаймні таким я його побачив із вікна потяга і тоді, коли встиг пройтися вулицями міста. Від станції я боявся відходити задалеко, бо потяг прибув із запізненням, а отже, за розкладом мав вирушити якнайточніше.

У мене склалося враження, що ми залишили Захід і опинилися на Сході; найзахідніший із прегарних мостів через Дунай, який у цих місцях значно ширший і глибший, виказував яскравий вплив турецьких традицій.

Ми вирушили вчасно і, щойно спустилася ніч, прибули до Клаузенбурґа. Тут я заночував у готелі «Рояль». Пообідав я, чи то пак повечеряв, куркою з червоним перцем: страва мені смакувала, хоча й мала гострий присмак. (Пам. Узяти рецепт для Міни). Я вирішив розпитати кельнера, і він сказав, що зветься страва «курка під паприкою», а що це — національна страва, то в Карпатах я можу спробувати її будь-де.

Я переконався, що поверхове знання німецької тут неабияк мені прислужиться, ба не знаю, що я робив би без нього.

Поки я був у Лондоні, я скористався нагодою і відвідав Британський музей, де у бібліотеці пошукав у книжках і атласах усе, що стосується Трансільванії, бо мені спало на думку, що глибші знання про тутешній край імовірно допоможуть порозумітися з аристократом з цієї країни.

Я встановив, що вказана ним місцевість розташована на крайньому сході країни, саме на межі трьох провінцій: Трансільванії, Молдови і Буковини, серед Карпатських гір, і є однією з найдикіших і найнеприступніших місцин у всій Європі.

Жодна з мап або праць не розплющила мені очей на те, де ж саме розташовано замок Дракули, а що докладних мап цієї країни ще немає, то мені довелося порівнювати їх із нашим власним картографічним атласом. Я довідався, що згадана графом Дракулою Бистриця — це доволі знане поштове містечко. Тут я дещо занотую, що, далебі, освіжить мені пам’ять, коли я розповідатиму Міні про свою мандрівку. Серед населення Трансільванії можна виділити чотири окремі національності: саксонці на півдні, змішані з ними валахи, які походять од даків (румунів), мадяри на заході і секлери [1] на сході та півночі. Я буду серед останніх, які присягаються, що походять від Аттили і гунів. Можливо, це й справді так, бо коли мадяри в XI столітті підбили країну під свою руку, то виявили, що цю територію населяли гуни.

Я читав, що всі найвідоміші забобони світу зібрані в Карпатах, що нібито Карпати є центром якоїсь примарної безодні, якщо це й справді так, то моє перебування тут обіцяє мені багато цікавого. (Пам. Я маю спитати про це у графа).

Попри те, що моє ліжко було досить зручним, спав я поганенько, бо бачив дивні сни. Мені наснилося, що якийсь собака всю ніч виє у мене під вікном, намагаючись цим щось мені сказати, а може, в усьому завинила паприка, через яку я випив усю воду з карафи і проте досі знемагав на спрагу. Прийшов ранок, а я і далі спав. Прокинувся я тоді, коли почув, як хтось грюкає у двері, і я подумав, що, мабуть, кричав уві сні.

На сніданок знову подали паприку з якоюсь кукурудзяною кашею, яку місцеві називають «мамалига», баклажан, фарширований м’ясним фаршем, — цю смакоту тутешні мешканці називають «імплетата». (Пам. Записати також і цей рецепт).

Снідати довелося хутко, бо потяг вирушав трохи раніше восьмої або близько того, проте опинившись на станції о 7.30, я мусив просидіти у вагоні понад годину, перш ніж ми рушили. Мені здається, що чим далі на схід ти потрапляєш, то меншою пунктуальністю вирізняються потяги. Що ж тоді коїться в Китаї?

Перетинаючи країну в денний час, ми скидали поглядом навсібіч, роздивляючись із вікна краєвиди, сповнені краси в усьому, що впадало в очі. Вряди-годи ми помічали маленькі містечка або замки на вершині або біля підніжжя гір, схожі на ті, що можна зустріти в старих молитовниках, а іноді наш шлях перетинали річки і струмки, і мені здавалося, що, оточені обабіч широким кам’янистим берегом, вони легко викликали великі повені.

На кожній станції стояли групи людей, інколи цілий натовп, у строкатому одязі. Деякі з них нагадували наших селян, інші, в коротких куртках, крислатих капелюхах і домотканих штанах, як я думаю, прибули з Франції і Німеччини, але решта мала дуже мальовничий вигляд.

Жінки були нівроку, але якщо не надто придивлятися, бо вони були дуже незграбні в талії. Всі вони носили одяг із білими рукавами, більшість із них мала широкі пояси з великою кількістю стрічок, які майоріли на вітрі, мов балетні сукні, але, звісно, на споді теж була спідниця.

Найхимернішими з усіх нам здалися словаки, які, порівняно з іншими, видавалися найбільшими варварами серед усіх, у своїх великих ковбойських капелюхах, у величезних мішкуватих брудно-білих штанях, білих полотняних сорочках, перехоплених на поясі напрочуд важким шкіряним паском, завширшки із фут, оздобленим мідними цвяшками. Вони носили високі черевики, заправляючи в них штани, мали довгу чорну чуприну і густі чорні вуса. Ще б пак, виглядом вони вирізнялися доволі мальовничим, хоча й непривабливим. На театральній сцені вони могли би зіграти банду розбійників у виставі про давній схід, однак невинних на око, хоча не без природної пихи.

Уже зайшов вечір, коли ми прибули до Бистриці, дуже цікавого старовинного містечка. Розташована мало не на кордоні, — перевал Борго звідси веде до Буковини, — Бистриця мала дуже буремне минуле, яке залишило на ній свій відбиток. П’ятдесят років тому в місті раз по раз спалахували великі пожежі, спричиняючи жахливе спустошення. На початку XVII століття вороги три тижні облягали Бистрицю: тоді-таки загинуло 13 000 людей, а до втрат на війні долучалися голод і хвороби.

Граф Дракула порадив мені зупинитися в готелі «Золота крона», який, мені на втіху, вразив своєю старовиною, бо, звісно, я хотів побачити якнайбільше, подорожуючи цією країною.

Вочевидь, на мене тут чекали, бо опинившись біля дверей готелю, я зустрівся з привітною жіночкою похилого віку, у звичайному для селян одязі: білій спідниці з довгою подвійною запаскою спереду і ззаду з кольорової матерії, що облягала її надто тісно і якось нескромно. Коли я підійшов ближче, вона запитала:

— Герр — англієць?

— Так, — відповів я. — Мене звуть Джонатан Гаркер.

Вона всміхнулася і подала якийсь знак чоловікові похилого віку в білій безрукавці, який пішов відчиняти двері разом із нею.

Він вийшов, але невдовзі повернувся з листом:

«Друже мій! Ласкаво просимо у Карпати! З нетерпінням чекаю на вас. Сьогодні вам треба добряче виспатися. Завтра о третій до Буковини вирушає поштова карета, в якій триматимуть місце для вас. На перевалі Борго на вас чекатиме мій повіз, який і доправить вас до мене. Сподіваюся, подорож із Лондона вас потішила і ви насолоджуватиметеся перебуванням на моїй чарівній землі.

Ваш друг Дракула».

4 травня

Я дійшов висновку, що господар готелю отримав листа від графа, в якому йому наказали тримати найкраще місце в поштовій кареті для мене, але коли я спробував з’ясувати подробиці, він лише мовчав і вдавав, що не втне моєї німецької. Насправді ж про це не йшлося, бо до цього моменту він усе чудово розумів, принаймні сяк-так відповідав на мої запитання. Він і його дружина, жінка похилого віку, яка зустріла мене, якось злякано перезирнулися. Старий пробурмотів, що отримав гроші разом із листом і це все, що йому відомо. Коли я запитав у нього, чи знає він графа Дракулу і чи може щось розказати про його замок, вони з дружиною перехрестилися, сказавши, що вони нічого не знають, і раптом урвали розмову. Але мені вже час було вирушати, і я не встиг більше нікого розпитати, бо все це видавалося загадкою, і, можеш не сумніватися, почувався я ні в п’ять ні в десять.

вернуться

1

Етнографічна група угорців, які живуть у горах Трансільванії. — Тут і далі прим. ред.

×