Письменники про футбол, стр. 1

ПИСЬМЕННИКИ ПРО ФУТБОЛ

ЛІТЕРАТУРНА ЗБІРНА УКРАЇНИ

Письменники про футбол - i_001.png
Письменники про футбол - i_002.png

Художники Олександр Капля, Тетяна Коровіна

ЮРІЙ АНДРУХОВИЧ

ГРА З ВИПАДКОВИМИ ЧИСЛАМИ

1. НАГОРОДА НОМЕР ОДИН

З початку 1960-х років мій батько підсів на кросворди в тижневику «Україна». Кількарічна наполеглива боротьба з опором матеріалу не могла не принести такого бажаного й давноочікуваного результату. Певного щасливого дня батькові вдалося розв’язати черговий кросворд повністю. Він якомога швидше вирізав його ножицями і, вклавши у конверт, надіслав до редакції — першим п’яти переможцям було обіцяно пам’ятні призи. Батькові вдалося потрапити до п’ятірки. З усіх пропонованих редакцією призів (передплата на наступне півріччя, набір святкових поштівок до дня Жовтневої революції, туалетне мило «Лесное» та ін.) батько вибрав те, заради чого так довго боровся — фото правого крайнього нападника київського «Динамо» Олега Базилевича з його ж автографом.

Коли я врешті доріс до розуміння цінності цього приза і полюбив його не менше за батька, Базилевич уже в «Динамо» не грав. За іронією долі він покинув команду саме напередодні сезону-66, тобто напередодні трьох поспіль динамівських тріумфів у першості СРСР. Уболівальницькими колами кружляли чутки про перманентний конфлікт із головним тренером команди Віктором Масловим. З «Динамо» Базилевич подався в Одесу до «Чорноморця», де на нього вже чекав інший динамівський вигнанець і найближчий друг, лівий нападник Валерій Лобановський, так само жертва масловського диктату. Втім, у «Чорноморці» друзяки відіграли всього лиш один сезон і, знову чимось невдоволені, перебігли у «Шахтар». За це їх навіть покритикував кількома віршованими рядками всенародний улюбленець сатиричний журнал «Перець».

І все ж на батьковому призовому знімку Олег Базилевич, він же Базиль, кругловидий і капловухий, все ще красується у динамівській формі — специфічно написане зліва, де серце, «Д» збрехати не дасть. У цьому й полягає метафізика фотографії: зупинивши час назавжди, вона схоплює понадчасову суть.

2. ПРАВИЙ І ЛІВИЙ

Що їх, Базиля й Лобана, єднало? Майже однолітки, обидва корінні кияни. Прізвища в обох зраджують польське походження, себто обидва прізвища є містками ще до тих часів, коли в Києві розмовлялося переважно польською. Тому Базилевич не Василевич, а Лобановський, хоч і Васильович, та якби народився на сто років раніше, то звався б Валєри.

Безумовно, з дитинства для них не існувало іншого клубу, крім «Динамо». Вони були на нього приречені. Однак їхнє дитинство поглинула війна — принаймні раннє, дошкільне дитинство. Можливо, це також має значення. Можливо, не має жодного.

У грі я ніколи не бачив ані одного, ні другого. Регулярно дивитися футбол я почав лише з моменту, коли вдома з’явився телевізор — а це означає щойно із сезону-67. Лобан і Базиль на цей час уже виступали за донецький «Шахтар», матчів за їхньою участю телебачення майже не показувало. Якби вони не пішли з «Динамо» геть від Маслова, я обов’язково запам’ятав би їхню гру. Але за «Шахтар» я ніколи не вболівав і спеціально ним не цікавився.

Мені залишається тільки вірити, що Базиль і Лобан були цілком феноменальні правий та лівий краї. Причому не кожен із них зокрема, а саме разом і тільки у такій зв’язці. Чорт забирай, та вони ж зналися і дружили ще з футбольної школи молоді!

Зрозуміло, що «сухого листа» у виконанні Лобана, чи то пак Рижого, я ніколи не бачив. Зате я бачив його неодноразово у виконанні Штефка Рибака, 7-го номера франківського «Урагану». Коли Рибак закручував м’яч у ворота просто з кутової позначки, всі дорослі на трибуні навколо повторювали: «Як Лобановський». Штефко Рибак забив повно таких кручених м’ячів, його за це боялася вся перша ліга. Але він так і не отримав жодного звання, навіть каемесом не був, просто футболістом.

3. ТРЕНУВАТИ!

Як гравці Базиль і Рижий Лобан теж особливих висот не сягнули. Це речення слід розуміти правильно: маються на увазі формально визнані висоти. Чемпіонами СРСР вони стали тільки одного разу, далекого 1961 року, коли, незважаючи на молоді роки (22 і 21 відповідно), міцно закріпилися в київській основі. До збірної СРСР їх іноді запрошували, проте ключовими в ній вони не стали. Обидва припинили виступи жахливо рано, у 29 років, тобто у віці, коли справжні зірки лише досягають розквіту. Складається враження, ніби їм не терпілося швидше зійти з поля і почати тренувати інших.

4. КОЖЕН КІНЕЦЬ — ПОЧАТОК?

Їхня нетерплячка виявилася більше ніж обґрунтованою. Як тренери вони вже на середину 1970-х стали корифеями світового класу.

Почалося з того, що наприкінці сезону-73 Лобана покликали до Києва очолити «Динамо». Увесь сезон команда йшла нога в ногу з «Араратом» — причому як у першості, так і в кубку. Ніхто з двох не хотів програвати ні там, ні там. Протистояння виявилося надто принциповим, на карту ставилося все. Фінал кубка відбувся за кілька турів до закінчення першості. Кияни вели в рахунку фактично до останньої хвилини основного часу. Після такого речення зазвичай повідомляється щось жахливе. Так і є, ось воно: на останній хвилині вони пропустили, а в додатковий час пропустили ще. «Арарат» узяв Кубок СРСР, і всі зненацька зрозуміли, що першість він також візьме. Формально один турнір не мав жодного стосунку до іншого. Але в тій ситуації важив передусім підхоплений переможцем кураж.

Провину за подвійну поразку було покладено головним чином на тодішнього тренера Олександра Севидова. За один тур до завершення першості, коли «Арарат» уже сягнув чемпіонства, до Києва з Дніпра прибув Лобан. Зрозуміло, що насправді йшлося вже про наступний сезон. А передусім — про зализування завданих вірменами ран.

У «Динамо» ще ніколи не було такого молодого тренера. До того ж ніколи ще київську команду не очолював корінний киянин. Заповідалося щось неймовірне і дивне. І воно прийшло.

5. ТАНДЕМОКРАТІЯ В ДІЇ

У міжсезоння до Лобана (за його ж наполяганням) київське керівництво запросило Базиля — той саме цілком незле тренував донецький «Шахтар». З цього моменту починається недовга, але дуже яскрава історія тандему. Пара рівних один одному геніїв на тренерській лаві й досі стоїть у мене перед очима. Лобан (187 см) і Базиль (174 см), вищий і нижчий, довгастий і кругловидий, рудий і лисуватий, вибуховий і стриманий, Пат і Паташон, дві голови, що згідно із прислів’ям завжди краще, ніж одна. І саме ці дві голови створили в Києві абсолютно нову футбольну якість.

6. ТОТАЛЬНІ ГОЛЛАНДЦІ

Сезон-74 під їхнім тренеруванням «Динамо» виграло настільки однозначно і впевнено, що навіть у Москві ніхто не зважився пролити хоч дещицю бруду. Проте сезон-74 — це перш усього не внутрішній есесерівський чемпіонат, а Чемпіонат Світу в Західній Німеччині. Жодного іншого я, до речі, не запам’ятав так, як той. Я просто жив ним — і всі дні з 13 червня до 7 липня, і ще довгі дні по тому. Він відбувався під жахливими дощами, але запам'ятався найперше не ними і не тим, як підводили навіть, здавалося б, ідеальні бундесівські газони. Він запам’ятався революційними змінами у грі, що відразу ж таки, з легкої ноги голландців, здобули назву тотального футболу.

Голландці взагалі були найяскравішою командою того Мундіалю — і не лише тому, що виступали у помаранчевих футболках. Але були ще й фантастичні поляки, що наче нізвідки, з вулиці, увірвалися до світової еліти і серед інших зламали Арґентину, Італію та Бразилію, до того ж ледь не ставши чемпіонами. А ще були, звичайно, німці, причому як НДР, так і ФРН. Звісно, чемпіонами стали другі, бо просто не могли ними не стати, маючи у складі Беккенбауера, Мюллера, домашні поля і часом суддів.

×