Рубеж. Пентакль, стр. 1

Марина та Сергій Дяченки, Генрі Лайон Олді, Андрій Валентинов

Пентакль

Любі читачі!

Коли Г. Л. Олді, М. і С. Дяченки й А. Валентинов уперше зважилися об’єднати свої зусилля, результатом цього співавторства став роман «Рубіж». Минуло кілька років, і автори знову поставили творчу задачу, що її не гріх розв’язати спільно. Однією з відправних точок послужив «Миргород» Гоголя – малоросійські історії, провінційні байки, що склалися в Мир-Місто, у картину Дивного Світу…

Перед вами – розповіді трьох авторів з нового циклу «ПЕНТАКЛЬ». Ні Олді, ні Дяченки, ні Валентинов не скажуть вам з доброї волі, кому саме належить кожна розповідь. Такий принцип побудови нової книги – це єдиний цикл, що складається з окремих самостійних новел. Єдність місця (Україна з її містами, хуторами і містечками), єдність часу (ХХ століття-«вовкодав») і, нарешті, єдність дії, можна сказати, навіть взаємодії п’ятьох осіб, що бажають, відповідно, різного і по-різному бачать життя, але пишуть одну спільну книгу. Як бачите, ми невимушено влаштувалися в рамках класичної драми. Подібно до того, як у Луїджі Піранделло шість персонажів шукали автора, ми вийшли на пошуки персонажа, одного разу переступивши поріг кав’ярні, де спільно обговорили задум. І розійшлися до часу різними вулицями, щоб, зрештою, зустрітися під годинником на головній площі. Чи опівдні біля старого млина. Чи опівночі біля зруйнованої церкви…

Чи пропонуємо ми зіграти в гру «вгадай автора»? Звичайно. Хоча і не маємо ілюзій – спокушеному читачеві пильності не позичати. Наскільки цільною вийде майбутня книга – покаже час. А поки що пропонуємо вашій увазі фрагменти майбутнього циклу.

Щиро Ваші,

Г. Л. Олді (Дмитро Громов і Олег Ладиженський),

Марина і Сергій Дяченки,

Андрій Валентинов.

Баштан

Хата була дуже старою. За десятки років солом’яна покрівля поросла мохом, а димар, плетений з лози, місцями порозсихався, тому дим ішов не тільки угору, а й валив з усіх щілин. Нікого це не засмучувало. Хату білили щороку перед Великоднем.

Поруч містилася господарські споруди – комора і сарай… Перед коморою широкий хідник, на якому можна було грати «у крем’яхи», щось вистругувати, чи просто сидіти; правда, посиденьки траплялися рідко. Вся родина працювала, і навіть для молодшенької – Оксанки – завжди знаходилася справа.

Омелько був передостанньою дитиною в сім’ї. За віком йому час було довірити корову, але довіряли тільки чорну свиню, яку треба було випускати на вигін і не відходити від неї ні на крок. Свиня так і зирила у чужий город – Омелько не міг ні придрімнути, ні з хлопцями погратися, ні човника вистругати. Свиня свою владу розуміла, дивилася на Омелька зухвало і рохкала знущально. Іноді, щоб покарати нахабу, Омелько катався на ній верхи.

За коморою тягся так званий сад – плодових дерев там не було, якщо не зважати на дві-три дикі груші на самому краю. У глибині росли липи – вікові, у три обхвати, далі осики і ще далі, біля самого болота, – верби. Під деревами піднімалася кропива в людський зріст; коли старшій сестрі Варці доручали нарвати кропиви для свині, Омелько завжди біг слідом. По-перше, у кропиві часто траплялися пташині гнізда, і Омелько ставав навкарачки, щоб роздивитися рябі яйця, пучкою поторкати пташеня. По-друге, Омелько точно знав, що і дітей знаходять у кропиві. Старших братів Павла і Семена, і Варку, і його з Оксанкою знайшли в старому «саду», і відразу ж віднесли бабі Рудковській, щоб вона «пуп зав’язала». І от, пробираючись босоніж по скошеній кропиві і майже не відчуваючи жагучки (підошви з весни задубіли, як підметка на чоботі), Омелько мріяв знайти в кропиві дитинча. Клопоту, звичайно, потім не обберешься – гойдати, совати у рота «куклу» (пережований хліб у ганчірочці), тягати із собою на вулицю і стежити, щоб хлопчиська не кривдили… Але зате можна буде всім розповісти: це я його в кропиві знайшов! Я!

Але дотепер діти в кропиві не траплялися. Може, і на краще: родина й без того була велика, а землі мало. Вечорами батько, бувало, заводив з матір’ю розмови: ось кажуть, у Сибіру є вільна земля, і її дають селянам. Треба їхати в Сибір, в Омськ або у Томську губернію – куди завгодно, бо тут з голоду пропадемо…

Засинаючи, Омелько уявляв тоді неосяжні простори цього казкового Сибіру. Там жито піднімалося на зріст дерев, кожен колосок був з Омелька зростом…

Але далі розмов справа не йшла.

Брат Павло пас корову. Брат Семен – коней, Руду і Вороного. Семенові Омелько заздрив найбільше, бо той їздив верхи, не тримаючись навіть за повід!

Свиня опоросилася, і турбот додалося. Усе свиняче сімейство виявилося на Омельковій відповідальності; батько був людиною строгою, йому дарма було пояснювати, що порося саме відбилося від гурту і тому загубилося. Сліди лозини не сходили з Омелькових сідниць – як і з Семенових, Павлових і навіть Варчиних. Тільки Оксанку батько балував і тому їй діставалося менше.

За розрадою і порадою Омелько зазвичай приходив до діда. Той жив у балці, осторонь від села і вважався характерником. Вибиратися до нього було не так-то й просто ще й тому, що дід з батьком не ладили. Омелько не знав чому. І не допитувався особливо – стерігся.

Дід ніколи не носив шапки, був сивий і лисий, його голова здавалася Омельку темним яйцем у гніздечку з найбілішого пуху. Широченна дідова сорочка стягалася на горлі кольоровою стьожкою. Штани були просто неосяжні, пам’ятається, коли Омелько був ще «безштаньком» і ходив в самій довгій сорочці, йому мріялося про такі штани…

Дід вистругував з дерева усілякий господарський інструмент і розповідав казки про водяників, про лісовиків, про русалок і мавок. Про чаклунів і відьом. Про козаків, про турків, про ляхів. Про війну; стоячи в церкві і слухаючи про рай і пекло, Омелько уявляв собі рай як низький темний курінь, де сидить дід, пахкає люлькою, вистругує «зуби» для грабель і розповідає, розповідає, скоса поглядаючи світло-блакитними, як небо, вицвілими очима на онука, що мліє від щастя.

* * *

Прийшов день – Омелька посадили верхи на руду кобилу і наказали вести коней на пасовище. А зі свинею і її виводком тепер мучився інший хлопець – сусідський молодший.

У перші дні, звичайно, не обійшлося без сліз – Руда виявилася полохливою до неможливості. Найменший звук, стукіт, лемент, поява на дорозі чогось невідомого, жахали її до смерті, і вона кидалася навскач, не розбираючи дороги. За подругою слухняно біг Вороний. Омелько, що злітав з кінської спини на землю, відразу підхоплювався, незважаючи на біль, і гнався з плачем за обома. Наздогнати, звичайно, не міг і потім довго блукав лугом, продирався через верболіз, розмазував по обличчю сльози, виглядаючи пропажу.

Потім пристосувався і залазити на коня, і злазити з нього, путати і розпутувати, і тримаючись за гриву, їздити верхи. І тоді почалася найцікавіше.

Їх було четверо, пастушків. Вони сміливо їхали досить далеко від села, спутували коней, валялися на траві, гризли принесений з дому хліб, закушували часником. Купалися в річці і «ставках-копанках». Розмовляли; усі товариші Омелька були старшими й досвідченішими – тому він більше слухав, ніж говорив сам.

Звичайно, вони частіше вихвалявся, ніж розповідали правду – це навіть Омелько розумів своїм маленьким розумом. Наприклад, Андрій божився, що серед білого дня, при собаці на довгому ланцюзі і сторожі в сторожці йому вдалося обнести панський грушевий сад. Тихін розповідав, як обдурив панського об’їждчика і наївся малини у малиннику за ровом і

парканом (кожна ягідка з кулак! От вірите, хлопці!). Але усіх перемудрив Лесько – нібито викотив здоровенного кавуна з баштану над Стугною!

Про той баштан розповідали таке, що й у страшному сні не привидиться. І дорослі до нього боялися підходити, а вже коли малеча сунеться – пороли так, що тиждень сісти не можна було. Баштан належав рудому німцю, панському управителю; там, казали, і справді росли найсолодші кавуни, які німець потім продавав на базарі у самому Києві. Німця в окрузі вважали не просто недоброю людиною – лиходієм, яких світ не бачив, а баштан його – проклятим місцем. Неначебто і чорта там бачили раз чи два.

×