День на роздуми, стр. 85

— Так, я не передбачив випадковостей, сер, і в цьому моя провина.

— Ви не врахували, що на Ранчо Доута працювали не просто вчені. Кожен з нас був цілою державою. Ви втратили пильність, Павел.

— Але ж ви не могли опинитися серед чужинців?

— Ви, напевне, забули, що збурити хвилю гравіталу міг тільки той, хто знав код імпульсу.

— Нам ніколи судитися, містер Кукудзі. Скеровуйте яхту трохи лівіше.

— Гаразд, — відповів Кукудзі. — Я візьму лівіше, але у нас немає крил, містер Павел.

— А хіба зараз не краще мати яхту в океані? Та ще таку, як у нас, містер Кукудзі?

— Я приймаю вашу пропозицію, містер Павел. Це буде моя покута… — майже прошепотів Кукудзі, уявляючи себе беззахисним і маленьким у кабіні завантаженого толом літака, який уже ніколи не торкнеться колесами бетонки аеродрому.

Кукудзі молився, як моляться камікадзе, шукаючи в морі свою ціль і свою прикриту спалахом могилу. Йому було шкода себе і Тійоки, котра любила повторювати: «Великі гроші лежать на мінному полі, і треба мати щастя не тільки дійти до них, а й повернутися назад». Кукудзі подолав у собі хвилинний розпач і гарячково почав згадувати шифр гальмівного імпульсу.

Павло вдивлявся в широченні струмені води, що текли вгору. Блакитно-синя гора набирала кулястої форми й відпливала в чорну прірву манливого неба. «Як передчасно я став щасливим від свого відкриття», — подумав Павло, але ні жалю, ні відчаю не було в його серці.

У цю мить синій сплеск оперезав хвилю…

×