День на роздуми, стр. 2

Автором двох книжок, членом Спілки письменників України повернувся Олександр Зима у майже рідні йому південні краї — до Миколаєва. Товаришував тут з Іваном Григурком, Валерієм Бойченком, Дмитром Кременем, підтримував молодого поета й прозаїка Валентина Колара, мав чимало друзів серед корабелів і рибалок, сільських трудівників і місцевої інтелігенції, дуже любив виступати перед школярами. На довгі роки міцна дружба зв’язала письменника з уславленим колгоспним керівником Миколою Миколайовичем Рябошапкою. Легко і радісно писалася документальна книга «Степовики», з’явилися під час поїздок задуми художніх творів. Ось про що подумалося зараз: Олександр Зима добре знав західні області України, однак не написав про ті краї жодного бодай оповідання. Чому? Він дуже серйозно ставився до літературної роботи, до письменницького слова, яке має бути правдивим у найтонших відтінках. Південь України, степ знав краще…

У Києві Олександр Зима завідував редакцією поезії і першої книжки у видавництві «Молодь». Він був вимогливим і багато в чому суворим видавцем — вимогливим до таланту і суворо невблаганним до войовничої сірості; у Києві написав і видав роман «Мідний серпень», книгу повістей «Жолуді на піску», кілька дитячих книжок, устиг закінчити свій останній роман… Уже сам тяжко хворий, по кілька разів на тиждень бігав до однієї з лікарень, де лежав після складної операції його старший товариш і герой повісті «Степовики» Микола Миколайович Рябошапка. То юшки із свіжої риби принесе у термосі на всю палату, то якихось домашніх гостинців. І не втомлювався дивуватися: Рябошапка у своєму колгоспі хоче відкрити для дітей яхт-клуб, пошити для них форму моряків! У Рябошапка в колгоспі своя дитяча кінноспортивна школа!

…Якоїсь весни ми вподобали з Сашком місце для риболовлі у гирлі Десни й, зустрічаючись на причалі, першим катером вирушали вгору по Дніпру. Плавання тривало трохи більше як півгодини. Вже на палубі Сашко нетерпляче готував снасті, хапливо розповідаючи щось почуте з рибальських таємниць і мовби мимохіть признався, що перед риболовлею не спить майже усю ніч — боїться не почути будильника й запізнитися на катер. І обличчя у нього ставало якимось просвітлено-ди-тячим… Ми добре знали береги, повз які пругко розгортав встояну за ніч воду катер, — Наталка, Вигурівщина, Зелена Гатка, Десенка… Сашкові здавалося, що саме там водиться найбільша риба і що саме там найкраще вона клює. Йому всюди хотілося встигнути побувати, він був жадібний до рибальських мандрівок і до вражень. Катер підходив до Деснянського причалу, ми сходили по мокрому від роси трапу на холодний білий пісок і, грузнучи в ньому, простували до свого місця — там, де вливається старе річище Дніпра у Десну. Якщо не клювало, їхали на правий чи лівий берег річки. На риболовлі Сашко був затято-впертий — не хотів повертатися додому, поки щось не впіймає. Літньої днини сидів у широкополому брилі, що привіз його з Херсонщини, а в осінню негоду обгортався плащем з цупкого брезенту, який називав по-степовому «венсерада». Камінно нерухомів біля спінінгів, чекаючи, коли в глибині торкне гачок риба і натягнута струна передасть той доторк на чутливий кінчик вудлища. Траплялося, рибалили вночі на безіменному острові неподалік Києва… І чи то на Десні, чи на кам’яному березі острова Сашко якось признався, що пише зараз казки. Відчувши з мого мовчання, що доведеться щось пояснювати, звів розмову на жарт. Коли його вже не стало, мені довелося перечитати, мабуть, ті самі казки, про які йшла тоді мова. Вони залишилися на робочому столі письменника і вперше прийшли до читача з березневої книжки журналу «Київ» за 1987 рік, якраз у тому місяці весни і в тому році, коли казкареві мало б виповнитися п’ятдесят.

…Усі птахи боялися двоголової Гаргари, тієї самої Гаргари, котра щороку скльовувала з неба одну зорю й від того гладшала. Світ же щороку темнішав на одну холодну свічечку. Якось зорянка Дзвонга помітила, що сонце рвонулося з хижих кігтів, розсипало проміння й щезло під великим крилом Гаргари. І тоді вона полетіла рятувати сонце, щоб був на землі день. І врятувала сонце, і стала його вічним стражем. Про все це дізнався Світлячок і записав у найголовнішу книгу: у тому небі, де співає Дзвонга, ніколи не з’явиться двоголова Гаргара.

Казки пишуть добрі люди з добрим серцем.

Олександр Васильківський

Я постійно тремчу при думці, що нарешті відкриють секрет, який забезпечить коротший шлях до того, щоб занапащати людей і знищувати цілі народи.

Ш. -Л. Монтеск’є. 1736 р.

І

Малькольн почув за спиною важку ходу свого шефа й різко озирнувся. Х’ю Вундстон щільно зачинив двері, пихнув димом сигари:

— Не полохайся: цього разу товстун Х’ю прийшов з доброю звісткою, — говорив наче про когось третього, міцно тримаючи в коротких товстих пальцях гавайську сигару. — Я завжди казав, що в наш розшарпаний вік лиш розум вартий уваги; все інше — перегній для майбутніх цивілізацій.

Малькольн мовчки підвівся, запропонував шефові його улюблене, оббите шкірою бізона крісло й підсунув до краю столу видовбану з ясенового окоренка попільницю.

— І замов добрячої кави. За мій кошт, — розпорядився Вундстон, оглядаючи вузьку довгу кімнату з єдиним заґратованим вікном. Зупинив погляд на кутих ґратах з потовщеними перехрестями, що нагадували суглоби рахітика, мовив здивовано: — Ніколи не помічав, що ви сидите за ґратами, сер.

— А мені ця обставина навіть подобається. Ґрати постійно нагадують про єдине у моєму житті відкриття: вчений належав і належить до найбільших злочинців світу, — ядуче сказав Малькольн, косуючи оком на вікно.

— Злидні, мій любий, штовхають нас на злочин, — глибокодумно сказав Вундстон, киваючи важкою головою. — Злидні, - повторив і проникливо подивився на Малькольна. — Саме вони, мій любий, штовхають нас на нечувані відкриття. Інакше б люди не знали ні про лазерні гармати, ні про зоряні війни. Про генну інженерію я взагалі поки мовчу: це — початок всепланетного кретинізму.

Малькольн саме розмовляв з барменом сусідньої кав’ярні й тому не зміг заперечити Вундстону. А Х’ю самовдоволено пихнув димом й постукав по чорній і твердій, мов залізо, шкірі на підлокітнику крісла, потім глянув на золотий годинник й обізвався до Малькольна:

— Якщо у вашій голові, дорогий колего, є місце для сумнівів, а в душі зародилося каяття, вам не місце в лабораторії інституту Дейвіда Рассела. Як це не прикро, але… — Х’ю розвів дебелі короткі руки, напинаючи петельку тіснуватого костюма кольору гнилої вишні.

Малькольн зрозумів, що Вундстон зумисне змовчав, чекаючи на його реакцію, але, як і належить підлеглому, щиро здивувався:

— Рассела? — перепитав і гордовито зауважив: — Наскільки мені відомо, я був і залишаюся ад’юнкт-професором Нью-Йоркського університету.

— Безперечно! — крикнув Вундстон, вибухаючи димом, як граната. — Ти можеш далі сидіти в цій шхері й слухати, як он там, — показав сигарою на плямистий від лишаїв цегляний мур, що виднівся за вікном лабораторії, - у тому пеклі, скавучать піддослідні пси. І ґрати тут надійні… - Х’ю відчув, що порушено тон англійського етикету, й невдоволено засопів. Потім глипнув на Малькольна й примирливо додав: — Особисто я, Макларене, бажаю вам добра.

— Знову торг? — втомлено зітхнув Малькольн і перевів погляд на посічений часом старий мур, за яким справді жалібно скімлило приречене створіння, якого раніше Малькольн не чув. Він знав, що тепер це тонке передсмертне благання вічно стоятиме в його вухах і ця вузька кімната із заґратованим вікном викликатиме в нього жах божевілля. Він був лютий на Вундстона за те, що той звернув його увагу на старий облуплений мур і нагадав про власні злидні, які тримали його в постійних лабетах. І тому Малькольн сказав у відповідь з прихованою злістю: — Я — фізик, сер, а не перекупка.

×